ЧОРНОГІРСЬКІ СПОГАДИ З ПРИСМАКОМ ХАМЕНЕРІЮ

Руслан М. Жирак

Часáми, коли сльотавий, зимний Станіславів, окутаний листопадовою мракою, дрімає в передчуванні перших морозів, а десь далеко за містом видніються засніжені обриси гір, закрадається відчуття якоїсь спустошеності і байдужості. Здавалося б, невідкладні справи, без всіляких докорів совісти (якщо така є), відкладаються до ліпших часів, і самі по собі вимальовуються в уяві десятки різноманітних варіацій аби лиш ніц не робити. Чим зайнятися у схожій ситуації, коли відчутний брак емоційності і приємних відчуттів, кожен ладен добирати на свій смак, жодної універсальності тут бути не може. Для себе, аби відігнати депресію і побороти сірі робочі будні, я знайшов просту за рецептурою, але помічну панацею – філіжанка моцної солодкаво-терпкої кави і альбом зі знимками, або на сучасний лад перегляд їх з монітору під улюблені переспіви. Якось в один з таких вечорів коли не було жодного натяку на робочий конструктив, пригадалася цікава літня мандрівка гірськими стежками Чорногори до відомого озера Несамовитого.

До того погожого, паркого серпневого дня, мені, кількома роками раніше, вже доводилося бувати в тих мальовничих місцях, щоправда, навесні, але оцінити всю тамтешню красу, або хоча б більш-менш роздивитися довкола, було неможливо через типову на ту пору погоду – суміш в’їдливого дощу і густої молочно-білої карпатської димки. Тому, побачення з таємничими чорногірськими теренами довелося відкласти до ліпших часів.

Певно, нікому не в дивину буде почути, що довкола Несамовитого складено незчисленна кількість всіляких легенд і поговірок (що в принципі для нашого краю є звичним, а дехто вважає, навіть, нормальним явищем), про які всюди, де то є можливим, написано і переказано чимало, тому переповідати їх зміст не буду. По правді кажучи, я зовсім не вірю в такі місцеві небилиці й інші речі, позбавлені, як на мене, нормального здорового глузду, але кожен вірить в те, що вважає за потрібне… Інша справа побувати там, помилуватися довколишньою природою, ознайомитися з тамтешнім біорізноманіттям…

Саме з такою метою рушав я на зустріч з Чорногорою. Переповідати деталі маршруту, мабуть, не варто, він добре описаний в численних туристичних путівниках, значно цікавіше піддатися приємним спогадам і враженням…

Пригадую, що початок мандрівки мене неприємно здивував, вірніше те, що я побачив довкола добре відомої спортивно-туристичної бази “Заросляк”, звідки переважна більшість бажаючих і починає підйом на шляху до озера Несамовите. Можливо виною тому розпал відпочинкового сезону, але весь пляц перед будівлею перетворений на невпорядковану автостоянку, цілковитий безлад довкола, відсутність елементарних урн для сміття… Начебто звична річ, але, прошу зауважити, що це в самому “серці” Карпатського національного природного парку! Щоправда, відрадним є той факт, що з’явилося маркування маршрутів і інформаційні стенди, адже звідси розпочинаються туристичні стежки на Говерлу, Пожижевську…

Підйом до озера, якщо це можна так назвати, є досить простим, значна його частина – добротний австрійський “ришток”, який траверсує схил г. Пожижевської, тим паче, йшлося без звично важкого, але такого близького і рідного у карпатських походах наплічника. Нарешті вдалося сповна оцінити всі переваги такого “туризму”, адже, виявляється, можна дивитися не тільки під ноги, а й довкола! А оскільки серпень чи не найоптимальніший час для мандрівок Чорногорою, побачене й справді вразило і пересуватися швидко навіть при бажанні ніяк не вдавалося, особливо коли в руках “знимкач” в якому досить “пам’яті” і повний заряд акумулятора! Таку гаму кольорів, запахів і звуків рідко коли і кому вдається побачити і відчути.

Неспішно крокуючи стежкою через ліс на шляху до метеостанції і біостаціонару ЛНУ доводилося через кожні кілька кроків зупинятися аби роздивитися красу аконітів і тирличів, доронікумів і телекії, козельців і жовтозілля, а піднявшись трохи вище, в пояс субальпіки, вразило неспокійне, навіть від легкого подиху вітру рожево-лілове море з цвіту хаменерію (Іван-чай – ред.), по якому розкидані зелені острівці жерепу (Гірська сосна – ред.), яке на високогір’ї змінювало барви на жовтувато-брунатні від злаків і осок… Такої краси мені ще не доводилося бачити! Зовсім не стерлися з пам’яті і приємні спогади про гучний, але мелодійний ансамбль, учасниками якого були мухи, бджоли, джмелі, яскраво доповнений яскравими різнобарвними метеликами, що не міг залишитись непоміченим. Вразив своєрідною красою і небезпечністю схил Пожижевської, густо помережений природними “просіками” в місцях сходження лавин. Пригадалася краса довколишніх гір Гомула (1787м), Шпиців (1863м), Малих і Великих Кізлів, Брескула (1911 м), згаданої вже Пожижевської (1822 м), Данціжа з 2-ма вершинами (1848 м)…

Неспішний але дуже приємний підйом із Заросляка до Несамовитого тривав близько 3-х годин і от за одним з невеличких підйомів визирнув у всій красі незабутній Туркул (1933 м.), біля підніжжя якого, з північно-східної сторони в льодовиковому карі і заховалося Несамовите, а вершина гори, за хорошої погоди, купається в холодних водах!

Озеро й справді вражає своєю красою, а згаданої вже загадковості додає специфіка і оригінальність навколишнього ландшафту, якщо озирнутися довкола, викникає асоціація з кратерною поверхнею місяця! Знаходиться воно на висоті 1750 м. над р.м., глибина до 1,5 м, довжина озера – 88 м, ширина водного плеса 45 м. По берегах трапляються зарості сосни гірської і осоки…

Озеро є незмінним туристичним об’єктом і особливою увагою і цікавістю послуговується серед іноземних туристів, зокрема поляків. За той нетривалий час, протягом якого я був біля озера, мені вдалося зустріти і перекинутися кількома словами з 3-а групами, які рухалися з Дземброні через “Чарногору” в напрямку до “Ґуверли”. От кого можна назвати справжніми руйнівниками місцевих міфів! Не боячись ніякої “небесної кари” у вигляді громів і блискавок, вони емоційно і голосно, як маленькі діти, бавилися, пускаючи “жабки” з каміння по водному плесу, а потім досхочу купалися, хоча за переконанням гуцулів це робити категорично не можна! Прикро, лише те, що рівень екологічної свідомості таких “псевдо туристів” бажає значно ліпшого, бо після таких “переходів”, по берегах озера, залишаються купи всілякого хламу, на кшталт, пляшечок і упаковок від “ружних зупок” (різних супів (пол.) – ред.) й “інних продуктув віжівєнє” (інших харчових продуктів (пол.) – ред.)…

Піднявшись на невелику вершину, по ліву руку від озера, вдалося побачити, у всій красі, Говерлу (2061 м) і Петрос (2021 м), а також Ребру (2001), Гутин-Томнатик (2016 м) і Бребенескул (2035 м), та й все “сонячне” Закарпаття буде звідси як на долоні…

Повертатися не хотілося, але знаючи всю непевність чорногірської погоди, вирішив не ризикувати… Все б на тому і закінчилося, якби на зворотному шляху не пощастило зустрітися з місцевим лісником, який “складав” компанію двом київським панянкам. Їм набридло “нудне курортне ворохтянське життя” і вони вирішили прогулятися. То ж за певну плату, чоловік радо погодився їм допомогти. Цей трафунок став родзинкою всієї мандрівки! Спочатку, він довго, з цікавістю, пильнував за мною, коли я, через своє “професійне захоплення”, спостерігав за джмелями на квітах і ніяк не міг второпати, а “шо то я обзираю по чічках і нашо мені ті мухи”… Коли я йому зрозуміло пояснив, що до чого, що то за така наука ентомологія, він мені з усією серйозністю на яку тільки був здатний, розказав про місцевих “колібрі”, яких він часто тут “видів”! Добре, що з елементарними знаннями такої “орнітології” в мене все добре, та й почуття гумору ще не зникло, то сяк-так пояснив місцевому “натуралістові” що то за такий “колібрі”, а насправді  один з видів метеликів-бражників!!! Ну, але то таке – кожен бачить те, що хоче, або “годен” побачити!

Тішить, що ті чорногірські вакації видалися дуже “файними”, але як кажуть, нема межі досконалості, тому, мабуть, далі буде…