Наш Станіславів
Станіславівська ратуша
Текст Андрія М. ЗАМОРОКИ
Наш Станіславів розпочинається з ратуші – вона його серце, вона його душа, вона його історія, вона ж його майбутнє… Як і будь-яке класичне європейське місто, без різниці, чи то в Польщі, чи то в Чехії, чи то в Баварії, чи то в Саксонії, чи то ще де інде, Станіславів – то дитя філософської концепцієї Томазо Кампанелли “Місто Сонця”. Його зводили як місто-фортецю – самодостатню і незалежну, а центром світобудови Станіславова стала ратуша, що шпилем впирається в піднебесся посеред Ринкового Пляцу. В усі сторони від ратуші, наче промені сонця, розбігаються вулиці, а крила сомої ратуші точно вказують на сторони світу. Її призначення в різні часи було різним: у первинному задумі вона була маґістратом, пізніше тут розмістився військовий ґарнізон і склад боєприпасів, а тепер музей.
Брама палацу Потоцьких
Давня станіславівська легенда оповідає, що ще за незапам’ятних часів, титан Ревера, який орав поле, йдучи за плугом, окреслив контури майбутнього міста. Легенда легендою, а Ревера – то цілком реальна людина - перший власник Станіславова, чи то пак села Заболоття, на місці якого син Ревери – краківський каштелян і польський коронний гетьман маґнат Андрій Потоцький звів свій маєток і збудував місто. Як каже та сама легенда, назвав Андрій місто на честь свого сина Станіслава. Сталася ця подія 7 травня 1662 року. Цьогоріч нашому Станіславову виповнюється 347 років!
Для будівництва міста Андрій Потоцький запросив знаного італійського архітектора Франсуа Корасіні, який в центрі міста звів квадратний пляц з ратушею, в кутах якого розмістилися чотири храми: українська катедра, польська колеґіата, вірменська церква та єврейська синагога. В стороні від цього ансамблю зведено палац Потоцьких, а довкола місто оточили мури і вали з гарматами та рів наповнений водою. Фортифікація до нинішнього дня збереглась лише у вигляді фраґменту мурів XVII століття у Фортечному Провулку та валів поруч вулиці Шопена.
Це раритетне фото міських мурів Станіславова, порослих чагарниками. Зараз Фортечний Провулок і мури відреставровані і перетворені в сквер.
Сучасний Станіславів – то нашарування культур і цивілізацій, тут тісно переплелися українські, польські, єврейські, вірменські, австрійські та російські корені. Це місто завжди було багатокультурним котлом, де кипіли і шкварчали пристрасті у взаєминах різних націй і етносів. Світові війни і кожен зайшлий новий володар міста, змінювали і перекроювали його на свій лад і смак, і від старого доброго Станіславова лишились лише німі, але такі промовисті атланти на карнизах міських кам’яниць. Із заходом сонця, вони сходять зі своїх кам’яних постаментів і влаштовують нічні шпацери міськими пляцами, пиятики по рестораціях і кнайпах, та шабаші у занедбаних дворах і провулках…
Станіславів – то місто в місті. Він існує, такий реальний, до нього можна торкнутись рукою, і в той же час його немає, він віртуальний парадокс і недолугий жарт історії… Смішно, але навіть на в’їздній таблиці назва теперішнього Івано-Франківська написана зі скороченням. А що говорити про залізничні станції? У Станіславові кажуть: “Ми народилися у Станіславові, живемо у Івано-Франківську, а хочемо померти у Станіславові”. Повернімо ж йому його ім’я!
Вечірня зоря над Станіславовом
Станіславів можна вважати глухою провінцією, таким же віддаленим ментально і культурно від Відня, як від Києва чи Варшави, але він самодостаній, динамічний і з претензіями на європейськість. Хоча, власне, чому з претензіями? Станіславів – це ворота до Українських Карпат, це місто в центрі Європи, тож претензії не такі вже й безпідставні…
Станіславів – Місто в липах. Липу, по праву, можна вважати символом Станіславова. Ще з часів Австрійської Імперії найвідомішою і найбагатшою вулицею міста була Липова Алея (тепер вулиця Тараса Шевченка), з її розкішними віллами і дворами. Усе місто засаджене липами, вони повсюдно: обабіч доріг, у скверах і параках. Влітку місто наповнюється запахом меду і повітря набуває солодкавого присмаку. Так гарно в надвечір’ї пройтися парком в затінку лип.
