ЕНТОМОЛОГІЧНІ ЗАМАЛЬОВКИ З ГАЛИЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПАРКУ. Частина ІІ

Андрій М. ЗАМОРОКА

До першої з’яви людини, на Європейськім терені, а трапилось то близько 1,8 млн. років тому, дика природа процвітала. Перші поселенці не чинили великого впливу на неї, але минав час і від колись безмежних дібров Прикарпаття майже нічого не залишилось, прадавні степи Поділля практично повсюдно розорані… Минуло б іще зовсім небагато часу і наші внуки дізнавались би про дику природу Галичини лише із давніх фоліантів та різноманітних Інтернет-ресурсів… На щастя, нині ще є терени, де знайшли свій останній прихисток ліси, степи і болота з їх неймовірним багатством флори і фауни – це Галицький природний національний парк. З усіх природо-заповідних територій, він займає унікальне положення, адже саме на його терені охороняються природні екосистеми одночасно і Передкарпаття і Поділля.

Комахи степів.

Подільські степи Галицького національного парку розкинулись на лівобережжі Дністра. Саме на цих теренах розпочинається знаменитий Дністровський каньйон. На крутосхилах Подільської височини, скелях і карстових проваллях збереглась неторканою багата і типова для Західного Поділля ентомофауна. Першими увагу привертають найрізноманітніші денні метелики, середня чисельність яких складає 800-900 особин на 100 метрів маршруту. Одним із найбільших та дуже рідкісних метеликів у Парку є Вітрильник-Іфіклід Подалірій (Iphiclides podalirius (Linnaeus, 1758), а от його близький родич Вітрильник-Папілій Махаон (Papilio machaon Linnaeus, 1758) є звичайним видом у степовій зоні, де його чисельність досягає 0,5-1,5 особин на гектар. До слова, обидва ці види занесені до Червоної книги України (ІІІ категорія) й перебувають під охороною закону.

Степове різнотрав’я важко уявити без всюдисущих джмелів. Ця група жалких перетинчастокрилих комах не потребує особливого представлення, адже всі бачили джмеля. Однак, не усі знають, що джмелі бувають “справжніми” з підроду Джміль-справжній (Bombus Latreille, 1802) та “несправжніми” – Джміль-зозуля (Psithyrus Lepeletier, 1833). Справжні джмелі, наприклад, Джміль земляний (Bombus terrestris (Linnaeus, 1758), який є найбільш розповсюджений на території Галицького національного парку, утворюють колонії, де є самка, що відкладає яйця та робочі особини, озброєні жалом. “Несправжні джмелі”, на кшталт, Джмеля-зозулі рудочеревої (Bombus (Psithyrus) rupestris (Fabricius, 1793), вони не мають жала, не будують гнізд і не оселяються колоніями, а є клептопаразитами справжніх джмелів – підкидаючи, у їх гнізда, свої яйця. Зозулі імітують забарвлення та запах справжніх джмелів, щоб робочі сприймали їх за своїх і вигодували саме їхнє потомство. Наклад, у Галицькому НПП Джміль-зозуля рудочерева імітує Джмеля кам’яного (Bombus lapidarius (Linnaeus, 1758). На теренах Парку відомо 15 видів джмелів. Найбільше їх видове багатство виявлено на Касовій Горі, де, з-поміж усіх, проживає два види, що занесені до Червоної книги України: Джміль яскравий (Bombus pomorum Panzer, 1805) та Джміль моховий (Bombus muscorum).

З квітня по червень на степових ділянках Галицького національного парку панують жуки, тільки згодом їм на зміну приходять метелики, перетинчастокрилі та прямокрилі. Ранньою весною, коли ще тільки цвіте анемона, горицвіт і сон-трава, із зимівлі виходять нелітаючі види Вусачів-коренеїдів (Dorcadion Dalman, 1817). У Парку їх всього два види – Вусач-коренеїд жовтий (Dorcadion fulvum (Scopoli, 1763) та Вусач-коренеїд смугастий (Dorcadion holosericeum Krynicky, 1832). Їхні личинки живуть у ґрунті, підгризаючи корені трав, – це дуже незвична поведінка для вусачів, адже більшість з них розвивається у деревах або у напівздерев’янілих стеблах багаторічних рослин… Наприклад, до таких видів приналежна Фітеція тигрова (Phytoecia tigrina Mulsant, 1851), личинка якої розвивається у стеблах Воловика (Anchusa officinalis L.). Однак, цей вид привертає увагу ще й тим, що в Україні відомо лише два місця, де він поширений – околиці м. Виноградів, Закарпатської області, та степовий локалітет Галицького національного парку “Касова Гора”, в околицях м. Бурштин, Івано-Франківської області. Особливістю Фітеції тигрової є те, що вона середземноморський вид і поширення її на терені Галицького НПП є найбільш північною точкою ареалу у Європі.

На сухих південних схилах, де трава дуже розріджена, часто трапляються великі нелітаючі жуки Кравчики (Lethrus apterus (Laxmann, 1770). Вони, як і їх родичі Скарабеї, викопують глибокі нірки, куди закочують невеликі кульки із посліду худоби, призначені для харчування личинки. Інший вид Жуків-скарабеїв, що широко розповсюджений у степовій частині Галицького національного парку, Копр місячний (Copris lunaris (Linnaeus, 1758) – красивий жук з чорним блискучим забарвленням. Самці дрібніші за самок і мають великий “ріг” на голові. Справжнім велетнем, поруч зі згаданими видами є Жук-носоріг європейський (Oryctes nasicornis (Linnaeus, 1758), однак він є дуже рідкісним у Парку.

Декотрі жуки настільки спеціалізовані, що не можуть жити де інде, а ніж у місцях зростання кормової рослини. Так, Жук-листоїд горицвітовий (Entomoscelis adonidis (Pallas, 1771) живе тільки на Горицвіті весняному (Adonis vernalis L.) і лише на степових територія Галицького НПП. Його чисельність іноді складає 20-25 особин на кущ Горицвіту. Проте, на відміну від свого далекого родича – Колорадського жука (Leptinotarsa decemlineata (Say, 1824), який також є у Парку і цілком об’їдає стебла і листки картоплі та пасльонів, Листоїд горицвітовий не призводить до втрати листкової маси у кормової рослини.

У серпні степи оживають різноголоссям тисяч коників, кобилок та цвіркунів – це час прямокрилих. Більшість інших комах уже відлітала і у ґрунті чи травах розвиваються їхні личинки і лялечки, а німфи прямокрилих нарешті виросли і стали статевозрілими. Самці кожного виду, тручи крилами до задніх ніг, видають свою особливу мелодію, яка приваблює мовчазних самок. Проте, не всі з них знайдуть собі пару, а декотрі її взагалі ніколи не побачать…

На Касовій Горі водиться дуже рідкісний вид коників – Дибка степова (Saga pedo (Pallas, 1771), у якої ніколи не буває самців, а лише одні самки… Дибка степова розмножується партеноґенезом – без запліднення, як попелиці. Це дало їй змогу заселити усю Європу і Центральну Азію, аж по Казахстан. У Галицькому національному парку знаходиться найпівнічніша точка її ареалу у Європі. Дибка степова – великий безкрилий коник, довжина тіла разом із яйцекладом, у найбільших особин, досягає 12-13 см! Але середні розміри 8-10 см. Це хижак, який маскується у траві й полює на найрізноманітніших комах – від жуків до метеликів. Коли жертва необачно наблизиться до нерухомої Дибки, тоді вона миттєво хапає її чотирма передніми ногами і падає разом із здобиччю у густу траву, де спокійно, не відволікаючись, можна пообідати. На стегнах і гомілках першої та другої пар ніг у Дибки степової є довгі шипи, які змикаючись довкола жертви утворюють ґратки, з відки вирватись уже неможливо.

Дибка степова – це рідкісний і зникаючий вид, занесений до Червоної книги України (ІІ категорія). На території Галицького національного парку виявлялась всього двічі. Перша знахідка датується 1926 роком, коли відомий польський ентомолог Роман Кунце спіймав цей вид на Касовій Горі в околицях м. Бурштин. Вдруге її було виявлено більш, ніж через 80 років, – у 2008 році науковим співробітником Парку, ентомологом Андрієм Заморокою на тому ж місці.

Впродовж серпня на степах з’являється незвичайний Цвіркун-деревний прозорий (Oecanthus pellucens (Scopoli, 1763). Він зовсім несхожий на звичних Польових цвіркунів (Gryllus campestris Linnaeus, 1758), які копають нірки у ґрунті. Незважаючи на назву, Цвіркун-деревний нічого спільного із деревами немає, а мешкає на стеблах і листі трав. Він цілком безбарвний, його крила прозорі, що забезпечує добре маскування між рослинами.

Наприкінці серпня й початку вересня у степовому різнотрав’ї можна почути коротке, проте, часте цвіркотіння – це безкрилий коник Ефіпіґер звичайний (Ephippiger ephippiger (Fiebig, 1784). Самці, скрекочучи, підіймаються високо по стеблах трав, а іноді залазять на кущі, зайнявши вигідну позицію вони закликають самок. Якщо самка вподобала собі пісню самця, то вона прямує до нього для спарювання. Ці коники втратили здатність до польоту і нездатні міґрувати, утворюючи у Галицькому НПП цілу вервицю ізольованих одна від іншої популяцій. Кожна така популяція, за відсутності обміну ґенами з іншими, є вразливою до чинників зовнішнього середовища і особливо людської діяльності. Саме з метою охорони як рідкісних видів, так і цілих екосистем створено Галицький національний природний парк.