ДРАКОНОВІ МУХИ

Андрій М. ЗАМОРОКА

 

Драконовими мухами (Dragonfly), у англомовному світі, називають звичних нам бабок, які є найдосконалішими хижаками з-поміж усіх комах. Сучасні бабки, у порівнянні з викопними, видаються пігмеями, максимально досягаючи розмаху крил лише 19 см, як от у Анакса гавайського (Anax strenuus Hagen, 1867) – ендеміка Гаваїв, чи Великокрила синювато-зеленого (Megaloprepus caerulatus (Drury, 1782) із Південної Америки. Але скам’янілі відбитки древніх бабок, що жили 300-250 мільйонів років тому у кам’яновугільному та пермському періодах палеозойської ери, направду, вразили вчених.

Кам'яновугільний період
Кам'яновугільний період

Велетенські бабки відомі вченим ще з кінця ХІХ століття. Так, робітники однієї з вугільних шахт Франції у 1880 році відкопали велетенську скам’янілу бабку, яка жила 300 мільйонів років тому у вугільному періоді палеозойської ери. Вчені-палеонтологи з Парижу оглянули її і дали назву Меґаневра, що означає “гігантська сітка”. Нині відвідувачі Паризького національного природознавчого музею можуть на власні очі побачити доісторичну бабку Меґаневру Монія (Meganeura monyi (C. Brongniart, 1893), яка виставлена на оглядини. Ця древня комаха була найбільшою за всю історію Землі – розмах її крил досягав 69-71 см у довжину. Це найбільший повітряний хижак серед комах за всі часи – у неї були міцні щелепи із зазубринами, якими бабка, з легкістю, розправлялась зі своєю здобиччю. А полювала Меґаневра на інших комах, а також земноводних, багатоніжок та панцирних павуків! Її нащадки – сучасні бабки – досягають значно скромніших розмірів і полюють виключно на комах.

Реконструкція Меґаневри
Реконструкція Меґаневри

У 1940-у році у штаті Оклахома, що у США, робітники іншої вугільної копальні також відкопали гігантську бабку, яку детально вивчали науковці із Гарвардського університету і зійшлися на думці, що вона відрізняється від знайденої раніше у Франції, тому дали їй назву Меґаневра американська (Meganeura americana Carpenter 1947). Згодом, її прискіпливіше дослідження показало, що вона належить до раніше описаного виду – Меґаневропсипса пермського (Meganeuropsis permiana (Carpenter 1939) з копалень Канзасу. Сьогодні цю комаху виставили у вітрині Гарвардського природничого музею разом зі скам’янілими папоротями, рибами і амфібіями. Тож відвідувачі можуть побачити як виглядав прадавній світ, коли на Землі не було ще ні динозаврів, ні мамонтів, ні людини.

На нинішній день, у вимерлому ряді Бабки велетенські (Meganisoptera Martynov, 1932) відомо близько півтора десятка викопних видів, які, згідно з трактуваннями різних науковців, вони розподілені між 3-5 родинами. Залишається достеменно невідомим, скільки видів Меґанізоптер існувало, вважається, що скам’янілі знахідки складають лише 1-3% (а може й того менше) від їх реального числа. Проте, слід зауважити, що з кожним роком відомості про них поповнюються як знахідками уже відомих видів, так і описом нових для науки. Наприклад, у 2008 році було відкопано новий вид велетенських бабок – Синомеґаневру гванґгензійську (Sinomeganeura huangheensis Prokop, Nel et Ren, 2008) із Китаю. Цілі відбитки є великою рідкістю, здебільшого то є крила та їх фраґменти, але цього достатньо для ідентифікації виду. Вчені мало знають про біологію та екологію велетенських бабок. Жодного разу не знаходили личинок Меґанізоптер, що дало підстави вважати їх сухопутними, оскільки наземні безхребетні тварини і рослини, майже не залишають скам’янілих відбитків, за винятком, коли організм потрапляє у воду, де вкривається шаром мулу.

Відбитки крил Арктотипуса виїмчастого (Arctotypus sinuatus Martynov, 1932) (4) та Арктотипуса лісового (Arctotypus sylvaensis Martynov, 1932) (5)
Відбитки крил Арктотипуса виїмчастого (Arctotypus sinuatus Martynov, 1932) (4) та Арктотипуса лісового (Arctotypus sylvaensis Martynov, 1932) (5)

Не усі Меґанізоптери були велетенських розмірів. Розмах крил різних видів коливається в межах від 15 до 70 см. Наприклад, у згаданої вище Синомеґаневри гванґгензійської розмах крил становив близько 15 см, а у Арктотипуса виїмчастого (Arctotypus sinuatus Martynov, 1932) – 30 см, у Арктотипуса лісового (Arctotypus sylvaensis Martynov, 1932) – 30 см, тощо. Територія розповсюдження цих комах простягається від Північної Америки, через усю Європу, аж до Східної Азії. До появи літаючих ящерів, у комах і Бабок велетенських не було конкурентів у небі.

Мапа Землі у пермському періоді
Мапа Землі у пермському періоді

Науковців довго турбувало питання – чому Меґанізоптери досягали таких велетенських розмірів? Уся справа у тому, що 300 мільйонів років тому повітря нашої Землі було дуже насичене киснем. Його частка у атмосфері складала до 30%. Тоді існували дощові тропічні ліси із деревовидних папоротей і плаунів, які продукували кисень. А комахи, як відомо, не мають легенів, а дихають за допомогою спеціальної системи трахей, що пронизують наскрізь усе їх тіло. От і виходить, що чим більше кисню, тим легше дихати комахам, тим більших розмірів вони ростуть.

Раніше вважалося, що Меґанізоптери належать до ряду Одонат, тобто Бабок справжніх (Odonata Fabricius, 1793), але подальші дослідження показали, що вони є їх сестринською групою. Бабки велетенські і Бабки справжні походять від спільного предка і виникли приблизно одночасно у кам’яновугільному періоді. Меґанізоптери першими досягли розквіту, тоді як Одонати жили у їх тіні, ставши панівною груповю лише у часи динозаврів – юрському періоді. Основні відмінності між цими двома рядами полягають у тому, що у Бабок велетенських немає птеростигми – невеликої плямки у верхній третині крила, великих очей, наявні довгі вусики тощо. Тоді як у Одонат – усе навпаки.

Меґанізоптери проіснували із середини кам’яновугільного періоду (359-299 млн. років тому) до кінця тріасового (250-200 млн. років тому), переживши глобальне пермське вимирання, проте, не витримали конкуренції зі сторони птерозаврів, що почали полювати на них, і вимерли після падіння астероїда у тріасі. Сьогодні вони лише здатні збурити нашу уяву про життя у минулі часи, будучи у вітринах просторих музеїв…

admin Written by:

8 Comments

  1. Юра
    Липень 27, 2009
    Reply

    Дякую, дуже цікаво.

    P.S.
    З якимось відступом між абзацами читати було б ще легше. 😉

  2. Липень 27, 2009
    Reply

    Пане Юра, дуже втішений, що Вас зацікавила розповідь про вимерлих велетенських бабок. Гадаю, Ви ще щось почерпнете цікаве із наших публікацій.

  3. Липень 28, 2009
    Reply

    Як завжди, із задоволенням читаю ваш журнал. Дякую за цікаві історії.

  4. Липень 29, 2009
    Reply

    Ми і надалі натхненно працюємо задля наших читачів 🙂 .

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

− 4 = 1