КИТ З КОПИТАМИ?

buell_indohyus1.jpg

 Андрій М. Заморока

Хто не читав про Мобі Діка? Мабуть, читали усі, але мало хто задавався питанням звідки взялись гігінтські кити, схожі на витвір Германа Мелвіла. А от палеонтологів давно цікавило це питання. Вони все глибше і глибше вкопувались у глибину мільйоноліть, знаходячи нові докази сухопутності китів. У різні часи висловлювались найрізноманітніші гіпотези і припущення про походження китів – від бегемотів і верблюдів до вовків і ведмедів. Але наприкінці 2007 року світ дізнався про одного із найбільш близьких предків китів – Індогіуса Індіри (Indohyus indirae).
 

Усе розпочалось кількадесят років тому, коли індійський геолог Ранґа Рао, при вивченні ранніх палеогенових відкладів (50-48 млн. років тому) у індійському штаті Кашмір, натрапив на скам’янілість невідомої тварини, яка за своїми розмірами була завбільшки з єнота. Істота мала копита і з усього було видно, що то була травоїдна тварина, на кшталт, оленів чи газелей. Але коли за вивчення знахідки взялись науковці з Оґайського та Вайомінзького університетів США разом зі своїми колегами з Індійського технологічного Інституту та Інституту ґеології Гімалаїв, світ був вражений їхнім відкриттям. Уже при поверхневому огляді скелету, який, до слова, досить добре зберігся, спеціалісти безапеляційно заявили, що ця маленька тварина є не більше і не менше, як предком таких гігантів як кити. Вчені відмітили кілька ознак, які, незважаючи на явну “парнокопитність” істоти, притаманні лише китам – це особливості будови кісточок внутрішнього вуха та зубів. Проте, найбільш парадоксально, що предок китів був лише 80 см завдовжки, тоді як найбільший сучасний кит – синій, сягає 33 м! В принципі, Індогіусів не можна називати безпосередніми прадідами китів, але вони виявились найближчими родичами їх предків, які жили 2-3-ма мільйонами років раніше.

Раніше біологи вважали, що предки китів змушені були перейти до земноводного, а від так і до суто водного, способу життя в результаті пошуку їжі, але тепер довелось переглянути цю думку. Виявляється, що Індогіусів і їх найближчих родичів у воду гнав не голод, а страх! Річ у тому, що при аналізі хімічного складу зубів Індогіусів, було виявлено радіоактивний ізотоп вуглецю (карбон-13), відсоткове співвідношення якого зі звичайним карбоном-12 такий самий, що й у їх сухопутних сучасників, а от у морських – абсолютно інший. З цього вчені й зробили висновок, що Індогіус харчувався на суші, а у воді лише рятувався від своїх ворогів. За своїми екологічними характеристиками вони нагадували сучасних Мишовидних оленів, про яких ми уже розповідали раніше. Індогіуси жили по берегах річок у тропічних лісах острова Індії, оточеної мілким морем Тетіс (залишки океану Тетісу). Це були присмеркові тварини, які цілий день відсиджувались у сховку, а харчуватись виходили з настанням ночі. Їли, очевидно, все – від листя і трав до падла і риби. Всеїдність свідчить про їх еволюційну примітивність, але проживаючи у прибережній зоні, і проводячи значний час у водоймі, ці тварини навчились ловити водних безхребетних (молюсків, ракоподібних, червів, комах тощо) та риб і земноводних. Спершу водне середовище виконувало лише функцію захисту – у моменти небезпеки, коли з’являвся хижак, Індогіуси рятувались у воді, а уже пізніше тут вони проводили більшу частину свого часу. Цікаво, що кінцівки Індогіусів, при порівнянні з рештою скелету, доволі масивні – вони дозволяли тваринам легко занурюватись у воду, виконуючи функцію баласту.

Ось така незвичайна розв’язка питання походження китів, що багато десятиліть займала найсвітліші уми біологів…

Інші статті за цією темою:

admin Written by:

3 Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 89 = 95