ЗАНУРЕННЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ НА КОРАЛОВОМУ РИФІ 1

Актинії - морські анемони заселяють нижню частину коралового рифу у зоні субліторалі
Актинії - морські анемони заселяють нижню частину коралового рифу у зоні субліторалі

Дмитро БАЖАНСЬКИЙ

 

Дослідники коралових рифів, працюючи на глибині, під водою, як і сто років тому, продовжують стикатися з цілою низкою проблем, і перш за все, – безпекових. Безумовно, у розпорядженні сучасних морських біологів є куди більший арсенал інструментів і методів дослідження: важкі скафандри замінили легкі гідрокостюми, незручні шланги та компресори – акваланги і навіть самих вчених – роботи, але є нюанси, які може зреалізувати лише людина. Як досліджують коралові рифи і з чим доводиться стикатися вченим, про це читайте далі…

Журнал Станіславівський натуралісТ

Частина І

Прозора і тепла вода коралових морів, яскраве й гаряче тропічне сонце, здавалося б, створюють ідеальні умови для занурення у водну блакить, не вимагаючи від пірнальника особливих зусиль та досвіду. Але це враження є оманливим, а дуже часто вартує людського життя. Саме це, при кожному зануренні, повинен пам’ятати морський біолог, який досліджує коралові оази. Коралові рифи займають дві глибинні вертикальні зони: літоральну та субліторальну, межа між якими практично не помітна, проте добре фіксується приладами. Перша є узбережною зоною припливів та відпливів до глибини 40-50 м, і найбільш населена тваринами та зеленими і бурими водоростями, а друга – глибиною від 50-60 м до 200 м заселена червоними водоростями. Саме з цією межею пов’язана найбільша небезпека для життя дайвера-дослідника рифу. Завдання, які покладені перед науковцем – це опис біологічного різноманіття й розкриття складних екосистемних зв’язків на рифі.

Перед морськими біологами лежить нелегке завдання обліку біологічного різноманіття найбільш продуктивної і найбагатшої екосистеми на Землі - коралового рифу
Перед морськими біологами лежить нелегке завдання обліку біологічного різноманіття найбільш продуктивної і найбагатшої екосистеми на Землі - коралового рифу

Рифи розпочали вивчати ще у ХІХ столітті. Тоді перед вченими лежав цілий незвіданий світ. Перші натуралісти намагались розгледіти риф і його мешканців через прозору воду, вони збирали зразки підчас відпливів, а для вивчення тих місць, що не оголювались навіть підчас найбільших відпливів, наймали пірнальників із тубільних племен. Спроби використання донних черпаків завершувались невдачами, оскільки їх стулки замикалися порожніми, лише трошки подряпавши твердий вапняк рифу. Схожа доля очікувала й мішки тралів та драґ – вони рвались зачіпаючись за корали…

Ви можете придбати друкований журнал “Станіславівський натураліст”, перейшовши за цим лінком

Згодом, з’явились важкі водолазні скафандри, які дали можливість занурюватись самим дослідникам, проте, виникла нова небезпека – кесонна хвороба, про яку ніхто до того не знав. Дуже багато дайверів загинуло й продовжує гинути через цю недугу. Вона пов’язана із тим, що при вдисі повітря у крові розчиняється також і азот – основний компонент атмосфери Землі. При різкому підйомі з водної глибини, він з розчиненого стану переходить у газоподібний – бульбашки закупорюють судини, потрапляють у серце і призводять до смерті… Тому при підйомі із морської глибини потрібна досить тривала декомпресія – ціла низка зупинок на різних глибинах, яка дозволяє вирівнятись артеріальному і зовнішньому тискам, недопускаючи утворення бульбашок азоту.

Так виглядає цілком екіпірований сучаний пірнальник
Так виглядає цілком екіпірований сучаний пірнальник

Після винаходу акваланга у 1943 році Емілем Ганьяном та Жаком Івом Кусто підводні дослідження стали ще більш доступнішими для морських біологів, а згодом, так званий скуба дайвінг (від англійського “Self-Contained Underwater Breathing Apparatus” – самоміский підводний дихальний апарат та “diving” – пірнання, занурення), став доступний і для туристів. Сучасні акваланги віддалено нагадують перші прототипи, проте, принцип їх роботи однаковий. Але і тут існує чимало проблем. Окрім кесонної хвороби, величезною проблемою є стеження за часом та глибиною. Працюючи при яскравому сонці та прозорій воді, людина, практично, втрачає суб’єктивне відчуття глибини. Дуже часто, навіть з глибини 40 м, добре видно хвилі на поверхні моря і дно човна. Ілюзорна близькість поверхні, чудове самопочуття і цілковита свобода дій призводять до втрати відчуття плину часу, дайвер перестає стежити за показами приладів, занурюється глибше… Пізніше виявляється, що залишку кисню у балонах не вистачить на декомпресію – це реальна загроза кесонної хвороби і навіть смерті. А при зануренні на глибини більше 40 м, розчинений у крові азот набуває наркотичного впливу на людський мозок, спричинюючи ейфорію. Тому пірнальник втрачає контроль над довколишніми подіями. Для запобіганню цим прикрим оказіям винайдено спеціальний прилад – індикатор декомпресії, – який визначає час підйому на поверхню та тривалість декомпресійних зупинок.

У цій частині розповіді ми торкнулися лише декотрих найбільш небезпечних нюансів роботи під водою, а у наступній частині розповімо що собою являє дослідження коралових рифів.

Інші статті за цією темою:

admin Written by:

3 Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 61 = 64