Tag: Ґорґаніада

Жовтень 23, 2019
Реліктовий кедриновий праліс у Природному заповіднику "Ґорґани". Джерело ілюстрації: Світлана Лахва

Андрій М. ЗАМОРОКА

25-й річниці незалежності України присвячується

[Івано-Франківська область]

Високо у Ґорґанах, там, де на пожовклий від лишайника камінний океан ґрехотів пінно набігають смарагдові хвилі лісів, зграбно здіймаються у синю височінь могутні кедрини. Повз цих півтисячолітніх сосен стрімко пронеслись і канули в Лету цілі людські епохи зі своїми візіями і клопотами. А гірські велети, що розмірено і неквапом погойдуються у такт нестримним гірським вітрам, є мовчазним нагадуванням сивої минувшини, часу грізного дихання льодовика…

Жовтень 23, 2019
Ґорґани. Світлина Руслана Жирака

Андрій М. ЗАМОРОКА

Близиться туристичний сезон, і невдовзі вервиці любителів мандрувати потягнуться до Карпатських гір. Куди податись? “Станіславівський натураліст” вирішив запропонувати чотири Ґорґанські вершини, які припадуть до смаку не лише любителям екстремальних походів, а й прихильникам комфортного відпочинку…

Жовтень 23, 2019
г. Довбушанка (1754 м над морем). Світлина Руслана Жирака
г. Довбушанка (1754 м над морем). Світлина Руслана Жирака

Андрій М. Заморока

Дорога плавно звивалась у підніжжі гір – понад бурхливими і зимними водами Зубрівки. Нам вслід бігли старезні ялиці і молоді смерічки, густі зарості папоротей та кремени, і весь світ наповнювався соковитими кольорами різнотрав’я. Довкола вирувало життя у його первозданному вигляді, нічим не потривожене і ніким не порушене.

Ще якась мить, і по чотирьох годинах неспішного сходження, ми досягли омріяної вершини – 1754 м над морем. Вітер тріпав скуйовджене волосся, а серце виривалося з грудей, й здавалося, що в тебе виросли крила ейфорії, і на радощах та піднесенні хотілося літати… Летіти високо, під хмарами, з вершини на вершину, тішачись неймовірною мальовничістю гірських хребтів.

 

Ще з вечора я налаштував свій мобільний телефон на сьому ранку, й піднявся з першим сигналом алярму – сьогодні ми йдемо на Довбушанку. Вранішнє сонце щедро заливало галявини і ще сонні смереки, виблискували і вигравали у міріадах крапель роси. Ватра заповзято облизувала казанок, а ліниві сьорбки кави швидко налаштовували на похід. Нарешті, зібравшись наш маленький загін вирушив у путь на підкорення найвищої вершини південних Ґорґан

 

Дорога плавно звивалась у підніжжі гір – понад бурхливими і зимними водами Зубрівки. Нам вслід бігли старезні ялиці і молоді смерічки, густі зарості папоротей та кремени, і весь світ наповнювався соковитими кольорами різнотрав’я. Довкола вирувало життя у його первозданному вигляді, нічим не потривожене і ніким не порушене. З крутосхилів збігали дрібні струмочки і потічки, гублячись в камінних руслах і височезних травах.

 

Ліс, на правому березі, змінився на розсипи каменів, які ознаменували початок хребта і нашого підйому. Вологі від роси і вчорашнього дощу, лишайники вкривали камені, усі можливі щілини й простори. Вони переливались всіма барвами веселки. Камені знову змінились лісом, а він знову каменями. З-за хребта, що навпроти, визирнула вершина Малого Ґорґану у всій своїй суворій красі. Поволі, переступаючи з каменю на камінь, ми підіймалися все вище і вище. Зрештою схил став вологішим і нам відкрився безмежний жовтий камінний океан з далекою вершиною попереду. Тепер іти було куди легше – хребет переходив у неглибоку сідловину, а далі нас очікував незначний підйом уже на саму вершину.

 

Ми стояли на краю хребта, а під нами, з півночі, відкривались два гігантські кари – мовчазні свідки давнього зледеніння. Льодовик, який сковував Довбушанку тисячі років тому, під власною вагою сповзав по схилу, тягнучи за собою камені і цілі скелі. Він, наче ножем, відкраював частини хребта і скидав їх у безодню. Кінець льодовикового періоду ознаменував танення вічних снігів, а світу відкрились оголені скелі…

 

Раптово над хребтом Малого Ґорґану розігралась гроза. Блискавиці раз-по-раз били у вершину і віддавали глухим відлунням грому. Хоча над нами й світило сонце, але ми стривожились і поспішно розпочали спуск. Вирішено було спускатись через урочище Новобудови, проте, що від тих новобудов уже й сліду не залишилось, відомо усім, але назва закріпилась. Поволі, дуже обережно, ми траверсували схил, по сипучих ґрехотах – вони були, наче живі, сунулись і гуркотіли в прірву з глухим гулом, а в повітрі завис стійкий запах викришеного вогню з кременю. Спустившись до заростей гірської сосни, ми ще кілька хвилин борсались у хитросплетіннях її стовбурів, аж поки не досягли лісу. Старезні смереки пралісу росли напрочуд далеко одна від іншої, створюючи неймовірно світлий ліс, який змінила гірська лука. Попід смереками буяли трави, – майже, в коліно осоки чергувались з височезними заростями щавлю, а на галявинах, наче свічки, підіймались чемериці Лобеля. Білими плямами вкраплювався жовтець платанолистий, жовтими мазками доронікум австрійський, арніка гірська, дзвоники, козельці, зміячка, одним словом довкола буяло різнотрав’я, розпарене полуденішнім сонцем.

 

Здалеку, десь з-за пагорба, долинув гуркіт грому, небом попливли хмари, а там, де в небо впираються Братківська та Чорна Клива, шуміла гроза – блискавиці протинали темну масу хмар і було чути приглушену луну грому. Наша стежина зміїлась між смереками, утікала до низу і знову збігала на хребет. Довкола у сонячному промінні, неосяжним різнобарв’ям цвіли полонини. Легкі серпантини, духмяні трави, запах живиці і велич Ґорґан сплелися з передчуттям близької грози…

 

Тихий липневий вечір всіяв небо міріадами зірок, гаряча ватра сипала у височінь цілі снопи іскор й весело потріскувала…

Жовтень 23, 2019

Ситний збігає десятками великих і малих каскадів
Ситний збігає десятками великих і малих каскадів (світлина Андрія М. Замороки)

Андрій М. ЗАМОРОКА

Про ріку, яка збігає з гір і губиться десь у земних надрах, а потім виринає в низах, вперше я почув від одного з викладачів, ще як навчався в університеті. Все ніяк не вистачало часу щоб з’їздити в цей дикий край. Нарешті, зібравши когорту знайомих, – затятих туристів, ми подались в мандри. Маршрут з Яремчі через перевал Пересліп, вниз по Зелениці до місця впадіння в неї потоку Ситного, а відтак повільний підйом по ньому – нічим екстраординарним не відзначається, проте займає цілий день, – майже, двадцять кілометрів. За мету собі поставили пройти по дну ущелини у верхів’ях Ситного й за одне піднятись на вершину Поленської.

Жовтень 23, 2019
Вигляд із гори Синяк на вершини Малого Ґорґану (спереду) і Довбушанки (позаду)

Андрій М. ЗАМОРОКА

На південний схід від міста Станіславова  здіймаються Карпати. Подорожуючи власним автом, потягом чи автобусом, далеко на горизонті вам відкривається ламана лінія хребтів, яка біжить в синюватій димці від краю до краю обрію. Гострі вершини торкаються хмар. Та частина гір, що погожої ясної днини видніється з багатоповерхівок міста, є найсхіднішим масивом Українських Карпат – Ґорґанами.