Спраглі різноманітних і свіжих атракцій, туристи із величезним захопленням їдуть на Скелі Довбуша у Бубнищі. Створені льодовиком кількасот тисяч років тому, вони манять до себе… Проте, є місця, де ще не ступала нога туриста, де все ще дика природа без полігонів пластикових пляшок, а предковічні камені без звичних ґрафіті… Ця місцина знаходиться поруч села Мединя у Галицькому районі Івано-Франківської оласті.
Цьогоріч мені випала рідкісна можливість приєднатися до групи львівських туристів, що мали намір відправитися на рафтах у мандрівку Дністровським Каньйоном. Я уже давно загадував собі про таку можливість, тому й не зміг не скористатися чудовою нагодою реалізувати свою мрію. Отож, у п’ятницю першого травня ми стартували із села Незвиська у Івано-Франківській області…
Часáми, коли сльотавий, зимний Станіславів, окутаний листопадовою мракою, дрімає в передчуванні перших морозів, а десь далеко за містом видніються засніжені обриси гір, закрадається відчуття якоїсь спустошеності і байдужості. Здавалося б, невідкладні справи, без всіляких докорів совісти (якщо така є), відкладаються до ліпших часів, і самі по собі вимальовуються в уяві десятки різноманітних варіацій аби лиш ніц не робити. Чим зайнятися у схожій ситуації, коли відчутний брак емоційності і приємних відчуттів, кожен ладен добирати на свій смак, жодної універсальності тут бути не може. Для себе, аби відігнати депресію і побороти сірі робочі будні, я знайшов просту за рецептурою, але помічну панацею – філіжанка моцної солодкаво-терпкої кави і альбом зі знимками, або на сучасний лад перегляд їх з монітору під улюблені переспіви. Якось в один з таких вечорів коли не було жодного натяку на робочий конструктив, пригадалася цікава літня мандрівка гірськими стежками Чорногори до відомого озера Несамовитого.
Якщо у Вас є час, зайві гроші і Вам подобається торгуватися буквально за все, Малайзія – місце для Вас. Маленька країна, розміщена на Малайському Півострові, тягнеться до Острова Борнео і численних острівців біля екватора; пропонує все, чого Ви лише можете забажати. Від дивовижних всесвітньо відомих скубадайвінґу i місць для пірнання, райських островів з пляжами, що простяглись на багато кілометрів, до найвищих піків в Південно-східній Азії, і найбільших у світі печер; від унікальних тропічних лісів і дерев Малайського Борнео, до великих природних популяцій орангутанґів; від древньої культури до найновіших досягнень сучасних технологій: тут є все.
г. Довбушанка (1754 м над морем). Світлина Руслана Жирака
Андрій М. Заморока
Дорога плавно звивалась у підніжжі гір – понад бурхливими і зимними водами Зубрівки. Нам вслід бігли старезні ялиці і молоді смерічки, густі зарості папоротей та кремени, і весь світ наповнювався соковитими кольорами різнотрав’я. Довкола вирувало життя у його первозданному вигляді, нічим не потривожене і ніким не порушене.
Ще якась мить, і по чотирьох годинах неспішного сходження, ми досягли омріяної вершини – 1754 м над морем. Вітер тріпав скуйовджене волосся, а серце виривалося з грудей, й здавалося, що в тебе виросли крила ейфорії, і на радощах та піднесенні хотілося літати… Летіти високо, під хмарами, з вершини на вершину, тішачись неймовірною мальовничістю гірських хребтів.
Ще з вечора я налаштував свій мобільний телефон на сьому ранку, й піднявся з першим сигналом алярму – сьогодні ми йдемо на Довбушанку. Вранішнє сонце щедро заливало галявини і ще сонні смереки, виблискували і вигравали у міріадах крапель роси. Ватра заповзято облизувала казанок, а ліниві сьорбки кави швидко налаштовували на похід. Нарешті, зібравшись наш маленький загін вирушив у путь на підкорення найвищої вершини південних Ґорґан…
Дорога плавно звивалась у підніжжі гір – понад бурхливими і зимними водами Зубрівки. Нам вслід бігли старезні ялиці і молоді смерічки, густі зарості папоротей та кремени, і весь світ наповнювався соковитими кольорами різнотрав’я. Довкола вирувало життя у його первозданному вигляді, нічим не потривожене і ніким не порушене. З крутосхилів збігали дрібні струмочки і потічки, гублячись в камінних руслах і височезних травах.
Ліс, на правому березі, змінився на розсипи каменів, які ознаменували початок хребта і нашого підйому. Вологі від роси і вчорашнього дощу, лишайники вкривали камені, усі можливі щілини й простори. Вони переливались всіма барвами веселки. Камені знову змінились лісом, а він знову каменями. З-за хребта, що навпроти, визирнула вершина Малого Ґорґану у всій своїй суворій красі. Поволі, переступаючи з каменю на камінь, ми підіймалися все вище і вище. Зрештою схил став вологішим і нам відкрився безмежний жовтий камінний океан з далекою вершиною попереду. Тепер іти було куди легше – хребет переходив у неглибоку сідловину, а далі нас очікував незначний підйом уже на саму вершину.
Ми стояли на краю хребта, а під нами, з півночі, відкривались два гігантські кари – мовчазні свідки давнього зледеніння. Льодовик, який сковував Довбушанку тисячі років тому, під власною вагою сповзав по схилу, тягнучи за собою камені і цілі скелі. Він, наче ножем, відкраював частини хребта і скидав їх у безодню. Кінець льодовикового періоду ознаменував танення вічних снігів, а світу відкрились оголені скелі…
Раптово над хребтом Малого Ґорґану розігралась гроза. Блискавиці раз-по-раз били у вершину і віддавали глухим відлунням грому. Хоча над нами й світило сонце, але ми стривожились і поспішно розпочали спуск. Вирішено було спускатись через урочище Новобудови, проте, що від тих новобудов уже й сліду не залишилось, відомо усім, але назва закріпилась. Поволі, дуже обережно, ми траверсували схил, по сипучих ґрехотах – вони були, наче живі, сунулись і гуркотіли в прірву з глухим гулом, а в повітрі завис стійкий запах викришеного вогню з кременю. Спустившись до заростей гірської сосни, ми ще кілька хвилин борсались у хитросплетіннях її стовбурів, аж поки не досягли лісу. Старезні смереки пралісу росли напрочуд далеко одна від іншої, створюючи неймовірно світлий ліс, який змінила гірська лука. Попід смереками буяли трави, – майже, в коліно осоки чергувались з височезними заростями щавлю, а на галявинах, наче свічки, підіймались чемериці Лобеля. Білими плямами вкраплювався жовтець платанолистий, жовтими мазками доронікум австрійський, арніка гірська, дзвоники, козельці, зміячка, одним словом довкола буяло різнотрав’я, розпарене полуденішнім сонцем.
Здалеку, десь з-за пагорба, долинув гуркіт грому, небом попливли хмари, а там, де в небо впираються Братківська та Чорна Клива, шуміла гроза – блискавиці протинали темну масу хмар і було чути приглушену луну грому. Наша стежина зміїлась між смереками, утікала до низу і знову збігала на хребет. Довкола у сонячному промінні, неосяжним різнобарв’ям цвіли полонини. Легкі серпантини, духмяні трави, запах живиці і велич Ґорґан сплелися з передчуттям близької грози…
Тихий липневий вечір всіяв небо міріадами зірок, гаряча ватра сипала у височінь цілі снопи іскор й весело потріскувала…
Ситний збігає десятками великих і малих каскадів (світлина Андрія М. Замороки) Андрій М. ЗАМОРОКА
Про ріку, яка збігає з гір і губиться десь у земних надрах, а потім виринає в низах, вперше я почув від одного з викладачів, ще як навчався в університеті. Все ніяк не вистачало часу щоб з’їздити в цей дикий край. Нарешті, зібравши когорту знайомих, – затятих туристів, ми подались в мандри. Маршрут з Яремчі через перевал Пересліп, вниз по Зелениці до місця впадіння в неї потоку Ситного, а відтак повільний підйом по ньому – нічим екстраординарним не відзначається, проте займає цілий день, – майже, двадцять кілометрів. За мету собі поставили пройти по дну ущелини у верхів’ях Ситного й за одне піднятись на вершину Поленської.
Вигляд із гори Синяк на вершини Малого Ґорґану (спереду) і Довбушанки (позаду)
Андрій М. ЗАМОРОКА
На південний схід від міста Станіславова здіймаються Карпати. Подорожуючи власним автом, потягом чи автобусом, далеко на горизонті вам відкривається ламана лінія хребтів, яка біжить в синюватій димці від краю до краю обрію. Гострі вершини торкаються хмар. Та частина гір, що погожої ясної днини видніється з багатоповерхівок міста, є найсхіднішим масивом Українських Карпат – Ґорґанами.
Так виглядає Дністровський каньйон перед впадінням у нього ріки Стрипи
Руслан ЖИРАК
…Ми захоплюємось природою Кавказу і Карпат, Уралу і Середньої Азії, Криму і Алтаю і прагнемо будь-що побувати там. Але не всі знають, що дністровська долина з її ландшафтами має свою неповторну красу. Найціннішою, наймальовничішою ділянкою Дністра є його відрізок близько 250 кілометрів від гирла Золотої Липи (Івано-Франківська обл.) до гирла Збруча (Тернопільщина). Тут Дністер тече по каньйоноподібній долині глибиною 80-200 м, утворюючи багато фантастичних звивів – меандр. Це наслідок геологічної будови терену, тектонічних рухів та процесів водної і вітрової ерозій. Турист, натураліст, археолог, географ, ботанік, гідролог, золог, іхтіолог знайде на території Дністровського каньйону величезну кількість пізнавальних матеріалів з історії розвитку живої і неживої природи. Тут, наче в природничому музеї під відкритим небом, “зібрані” геологічні, ботанічні, археологічні, гідрологічні пам’ятки, які вкупі творять неповторні ландшафти.