Category: Горами

Липень 21, 2019
Хмари окутують плато Карабій-Яйлу. Джерело ілюстрації: Руслан Жирак

Андрій М. ЗАМОРОКА
 

Продовження. Початок

 

У понеділок зранку погода різко змінилась. Поривчастий холодний вітер, що дув з Чорного моря, приніс низькі важкі хмари, які затягли плато густим туманом. Вони чіплялись за яйлу, кудлатились, вітер їх шматував і в розривах хмар показувались залиті сонцем гори, урвища, ущелини та долини. Все довкола, раптом, набуло до болю знайомих карпатських рис – здавалось, що немає жодної різниці між Карабій-Яйлою та Чорногорою чи Свидівцем… До реальності повертав лише скупий на зелень степ під ногами.

Липень 21, 2019
Долина ріки Суат. Джерело ілюстрації: Руслан Жирак

Андрій М. ЗАМОРОКА
 

Продовження. Початок

 

У неділю, зранку, зі свіжими силами наш мандрівний загін вирушив на плато Карабій-Яйлу. Шлях пролягав все ще каньйоном Бурульчі, але згодом різко взяв до верху по вододілу Суат-Бурульча. Дорога серпантином підіймалась по схилу, аж в якомусь місці рушила по самому хребту. Далеко внизу, у вузькій ущелині, було чути як шумить Суат, а вапнякові крутосхили і скелі, густим шатром, вкривав буковий ліс. Довкола цвіла конвалія – весна в Криму цього річ запізнилася; орхідеї: пилкоголовці, любки, шоломоносці та багато інших. Дорога швидко набирала висоту і відхилялася у південно-західному напрямку, в той час як нам потрібно було іти на південний-схід, тож довго не думаючи, розпочали спуск в каньйон Суату аби далі піти руслом.

Липень 21, 2019
Долна річки Бурульчі

 
Андрій М. ЗАМОРОКА
 

Ну ось, розпочався польовий сезон досліджень та туристичних походів, і “Станіславівський натураліст” подався у експедиції. Розповідь про одну із них пропоную Вашій увазі. Вона вийшла дещо лірична і чималенька – аж у чотирьох частинах. Це натуралістична експедиція до Криму.

Липень 21, 2019
Мединські скелі тягнуться суцільною стіною
Мединські скелі тягнуться суцільною стіною

Андрій М. ЗАМОРОКА

 

Спраглі різноманітних і свіжих атракцій, туристи із величезним захопленням їдуть на Скелі Довбуша у Бубнищі. Створені льодовиком кількасот тисяч років тому, вони манять до себе… Проте, є місця, де ще не ступала нога туриста, де все ще дика природа без полігонів пластикових пляшок, а предковічні камені без звичних ґрафіті… Ця місцина знаходиться поруч села Мединя у Галицькому районі Івано-Франківської оласті.

Липень 21, 2019
Хаменерій цвіте на полонині Пожижевська
Хаменерій цвіте на полонині Пожижевська

 

Руслан М. Жирак

 

Часáми, коли сльотавий, зимний Станіславів, окутаний листопадовою мракою, дрімає в передчуванні перших морозів, а десь далеко за містом видніються засніжені обриси гір, закрадається відчуття якоїсь спустошеності і байдужості. Здавалося б, невідкладні справи, без всіляких докорів совісти (якщо така є), відкладаються до ліпших часів, і самі по собі вимальовуються в уяві десятки різноманітних варіацій аби лиш ніц не робити. Чим зайнятися у схожій ситуації, коли відчутний брак емоційності і приємних відчуттів, кожен ладен добирати на свій смак, жодної універсальності тут бути не може. Для себе, аби відігнати депресію і побороти сірі робочі будні, я знайшов просту за рецептурою, але помічну панацею – філіжанка моцної солодкаво-терпкої кави і альбом зі знимками, або на сучасний лад перегляд їх з монітору під улюблені переспіви. Якось в один з таких вечорів коли не було жодного натяку на робочий конструктив, пригадалася цікава літня мандрівка гірськими стежками Чорногори до відомого озера Несамовитого.

Липень 21, 2019
г. Довбушанка (1754 м над морем). Світлина Руслана Жирака
г. Довбушанка (1754 м над морем). Світлина Руслана Жирака

Андрій М. Заморока

Дорога плавно звивалась у підніжжі гір – понад бурхливими і зимними водами Зубрівки. Нам вслід бігли старезні ялиці і молоді смерічки, густі зарості папоротей та кремени, і весь світ наповнювався соковитими кольорами різнотрав’я. Довкола вирувало життя у його первозданному вигляді, нічим не потривожене і ніким не порушене.

Ще якась мить, і по чотирьох годинах неспішного сходження, ми досягли омріяної вершини – 1754 м над морем. Вітер тріпав скуйовджене волосся, а серце виривалося з грудей, й здавалося, що в тебе виросли крила ейфорії, і на радощах та піднесенні хотілося літати… Летіти високо, під хмарами, з вершини на вершину, тішачись неймовірною мальовничістю гірських хребтів.

 

Ще з вечора я налаштував свій мобільний телефон на сьому ранку, й піднявся з першим сигналом алярму – сьогодні ми йдемо на Довбушанку. Вранішнє сонце щедро заливало галявини і ще сонні смереки, виблискували і вигравали у міріадах крапель роси. Ватра заповзято облизувала казанок, а ліниві сьорбки кави швидко налаштовували на похід. Нарешті, зібравшись наш маленький загін вирушив у путь на підкорення найвищої вершини південних Ґорґан

 

Дорога плавно звивалась у підніжжі гір – понад бурхливими і зимними водами Зубрівки. Нам вслід бігли старезні ялиці і молоді смерічки, густі зарості папоротей та кремени, і весь світ наповнювався соковитими кольорами різнотрав’я. Довкола вирувало життя у його первозданному вигляді, нічим не потривожене і ніким не порушене. З крутосхилів збігали дрібні струмочки і потічки, гублячись в камінних руслах і височезних травах.

 

Ліс, на правому березі, змінився на розсипи каменів, які ознаменували початок хребта і нашого підйому. Вологі від роси і вчорашнього дощу, лишайники вкривали камені, усі можливі щілини й простори. Вони переливались всіма барвами веселки. Камені знову змінились лісом, а він знову каменями. З-за хребта, що навпроти, визирнула вершина Малого Ґорґану у всій своїй суворій красі. Поволі, переступаючи з каменю на камінь, ми підіймалися все вище і вище. Зрештою схил став вологішим і нам відкрився безмежний жовтий камінний океан з далекою вершиною попереду. Тепер іти було куди легше – хребет переходив у неглибоку сідловину, а далі нас очікував незначний підйом уже на саму вершину.

 

Ми стояли на краю хребта, а під нами, з півночі, відкривались два гігантські кари – мовчазні свідки давнього зледеніння. Льодовик, який сковував Довбушанку тисячі років тому, під власною вагою сповзав по схилу, тягнучи за собою камені і цілі скелі. Він, наче ножем, відкраював частини хребта і скидав їх у безодню. Кінець льодовикового періоду ознаменував танення вічних снігів, а світу відкрились оголені скелі…

 

Раптово над хребтом Малого Ґорґану розігралась гроза. Блискавиці раз-по-раз били у вершину і віддавали глухим відлунням грому. Хоча над нами й світило сонце, але ми стривожились і поспішно розпочали спуск. Вирішено було спускатись через урочище Новобудови, проте, що від тих новобудов уже й сліду не залишилось, відомо усім, але назва закріпилась. Поволі, дуже обережно, ми траверсували схил, по сипучих ґрехотах – вони були, наче живі, сунулись і гуркотіли в прірву з глухим гулом, а в повітрі завис стійкий запах викришеного вогню з кременю. Спустившись до заростей гірської сосни, ми ще кілька хвилин борсались у хитросплетіннях її стовбурів, аж поки не досягли лісу. Старезні смереки пралісу росли напрочуд далеко одна від іншої, створюючи неймовірно світлий ліс, який змінила гірська лука. Попід смереками буяли трави, – майже, в коліно осоки чергувались з височезними заростями щавлю, а на галявинах, наче свічки, підіймались чемериці Лобеля. Білими плямами вкраплювався жовтець платанолистий, жовтими мазками доронікум австрійський, арніка гірська, дзвоники, козельці, зміячка, одним словом довкола буяло різнотрав’я, розпарене полуденішнім сонцем.

 

Здалеку, десь з-за пагорба, долинув гуркіт грому, небом попливли хмари, а там, де в небо впираються Братківська та Чорна Клива, шуміла гроза – блискавиці протинали темну масу хмар і було чути приглушену луну грому. Наша стежина зміїлась між смереками, утікала до низу і знову збігала на хребет. Довкола у сонячному промінні, неосяжним різнобарв’ям цвіли полонини. Легкі серпантини, духмяні трави, запах живиці і велич Ґорґан сплелися з передчуттям близької грози…

 

Тихий липневий вечір всіяв небо міріадами зірок, гаряча ватра сипала у височінь цілі снопи іскор й весело потріскувала…

Липень 21, 2019

Ситний збігає десятками великих і малих каскадів
Ситний збігає десятками великих і малих каскадів (світлина Андрія М. Замороки)

Андрій М. ЗАМОРОКА

Про ріку, яка збігає з гір і губиться десь у земних надрах, а потім виринає в низах, вперше я почув від одного з викладачів, ще як навчався в університеті. Все ніяк не вистачало часу щоб з’їздити в цей дикий край. Нарешті, зібравши когорту знайомих, – затятих туристів, ми подались в мандри. Маршрут з Яремчі через перевал Пересліп, вниз по Зелениці до місця впадіння в неї потоку Ситного, а відтак повільний підйом по ньому – нічим екстраординарним не відзначається, проте займає цілий день, – майже, двадцять кілометрів. За мету собі поставили пройти по дну ущелини у верхів’ях Ситного й за одне піднятись на вершину Поленської.

Липень 21, 2019
Вигляд із гори Синяк на вершини Малого Ґорґану (спереду) і Довбушанки (позаду)

Андрій М. ЗАМОРОКА

На південний схід від міста Станіславова  здіймаються Карпати. Подорожуючи власним автом, потягом чи автобусом, далеко на горизонті вам відкривається ламана лінія хребтів, яка біжить в синюватій димці від краю до краю обрію. Гострі вершини торкаються хмар. Та частина гір, що погожої ясної днини видніється з багатоповерхівок міста, є найсхіднішим масивом Українських Карпат – Ґорґанами.