КРАЄЗНАВЧА РОЗВІДКА ПРО ВИГОДСЬКУ ВУЗЬКОКОЛІЙКУ У КАРПАТАХ

У центрі селища Вигода, що у Карпатах, встановлено пам'ятник паротягу, який змінив плин історії реґіону. Джерело ілюстрації: http://uk.wikipedia.org/

Андрій М. ЗАМОРОКА

З маленької насінини, прибитої до ріні бистриною гірського потоку, виросте дерево. Пнучись до світла, воно жадібно поглинатиме сонячні промені, міцнітиме й галузитиметься, допоки не стане величним й крислатим буком. Прийде пора і весняне квітування зміниться осіннім врожаєм. Знову і знову з дрібного насіння поставатимуть предковічні дерева, повз які час невблаганно проноситиме історії людей, країн та епох, вплетені у зелене єство карпатського лісу… Це історія про те, як ліс змінив людей, а люди змінили ліс. Це історія про наші минувшину, тепер і будучину…

Частина І

Ліс і люди

Уявімо на мить, що ми повернулися у минуле на 20 мільйонів років. Те місце, на якому Ви зараз сидите, було дном прадавнього океану Тетіс. Довкола плавали риби, кальмари і медузи, у піску копирсались раки, молюски і усілякі черви, росли водорості… Але глибоко під морським дном уже відбувалися процеси, які через кілька мільйоноліть призведуть до виникнення гірських систем і цілого континенту…

Могутні сили природи зіштовхнули прадавні Африку і Європу. Морське дно розтріскувалось, зминалось у складки і підіймалось догори, перетворюючись на суходіл. Вулкани вивергали маґму і вогонь. Близько 10-ти мільйонів років тому океан Тетіс розпався на кілька морських басейнів. Там де зараз здіймаються Карпати, виникло Сарматське море. Прадавні Карпати були лише ланцюжком островів у ньому. Але й це море довго не проіснувало – воно поступово відступало на південь, полишаючи по собі мілкі лагуни. Вони пересихали і утворювали поклади кам’яної солі. Коломия, Надвірна, Старуня, Солотвин, Росільна, Калуш, Моршин – ось неповний перелік міст і сіл, де споконвіків люди добували сіль – цінний подарунок древнього моря.

Із глибин прадавнього океану Тетіс, у піднебесся, постали Карпатські Гори... Автор світлини: Олександр Бойко

Жива природа молодих Карпат дуже відрізнялась від сучасної. Тут не було смереки, а її місце займали модринові та соснові ліси. Замість знайомого нам бука лісового зростав бук східний, а це теплолюбний вид, який, на території України, сьогодні, розповсюджений лише у Криму… У передгір’ях росли лаври, фіґи, скумпії, фісташки, горіхи, кипариси… Не було у прадавніх Карпатах і альпійських лук, натомість вершини гір були вкриті могутніми лісами із Сосни кедрової.

Усе змінилось із початком плейстоценового періоду близько 3-х мільйонів років тому. Це був час глобального похолодання. Кожні сто тисяч років Землю сковували крижані поля. Лише за останній мільйон років відбулось 10 льодовикових періодів! Останній з них завершився 12 тисяч років тому. А до того у Карпатських Горах лежали вічні сніги і багатометрової товщини льодовики. Світ льодовикового періоду був скупим на природне різноманіття. На тисячі кілометрів, через усю Європу, простягались холодні безлісі тундростепи, населені мамутами, волохатими носорогами, несправжніми верблюдами, крислаторогими оленями, гіпотеріями, вівцебиками, північними оленями, антилопами, печерними ведмедями, гомотеріями, гепардами, печерними левами та гієнами.

Перші поселенці – кроманьйонці, – дістались Карпат близько 25-30 тисяч років тому у розпал льодовикового періоду. Це були палеолітичні племена мисливців за мамутами, озброєні зі списами та крем’яними ножами. Покоління за поколінням, загорнуті у звірячі шкіри пів дикі древні люди кочували за стадами своєї жертви. Однак, їх час підходив до свого закінчення. Щорік, під завісу льодовикової епохи, весна приходила раніше, а літо тривало довше. Зрештою, гірські льодовики сплили водою, а до Карпатських Гір підступили ліси. Для мисливця палеоліту ліс був чужим і незрозумілим, звична дичина більше не приходила взимку, і древні племена розпочали міґрацію далеко на північ вслід за останніми мамутами.

Ліси у Карпати повернулися наприкінці останнього льодовикового періоду, близько 12 тис. років тому. Автор світлини: Руслан Жирак

Услід за розповсюдженням лісів прийшли кочові племена лісових мисливців, які принесли із собою культуру мезоліту. Лісові мисливці кочували з місця на місце у пошуках дичини. Ліс був їх годувальником і божеством, населений добрими і злими духами, що з’являлись смертним у вигляді дерев, звірів і птахів. Він потребував усілякого здобрення на вдале полювання, на охорону від дикого звіра, негоди і усілякої мани. Це була єдність природи і суспільства, керована за усіма екологічними законами – брати у природи не більше, ніж потрібно для життя.

Першими польодовиковими лісами у Карпатах були кедрівники та соснові бори. Проте, в міру потепління, ці ліси відступали на гірські вершини. Сьогодні вони збереглись лише у карпатських заповідниках та національних парках. Бори змінились ліщиновими і в’язовими лісами, а така звична смерека зростала лише по ущелинах тінистих і вологих річкових долин.

Приблизно 7 тисяч років тому, у Європі, настав найтепліший період за останні 120 тисяч років. З півдня і сходу свій наступ розпочали степи, а разом з ними розселялись неолітичні племена близькосхідних землеробів, які принесли у Карпати пшеницю, жито, кераміку і орґанізовану релігію… Ліс був чужим для степовиків, він більше не був величним божеством, а радше пристанищем потойбічних єств. Богами землеробів були сонце і земля, які дарували життя. Вони втілювались у керамічних і солом’яних фіґурках, мальованих візерунках, що зв’язували світ смертних із вічністю…

Ялиця у Карпати прийшла разом із буком близько 3-х тисяч років тому... Автор світлини: Андрій М. Заморока

Землероби потребували ріллі, рівно як скотарі пасовищ і це визначило майбутню долю лісів. Винайдення бронзового лиття і початок бронзової епохи радикально змінили ліси Карпат, що деякі вчені називають ту епоху першою екологічною кризою… З’явився новий промисел – випал деревного вугілля необхідного давнім гончарням і ливарням. Скотарі розчищали полонини для своїх черед, а орачі – під ріллю. Відтворюючи розмах людського господарювання бронзового віку у Карпатах, вчені бурують давні болота, досягаючи з них законсервований у намулі пилок дерев. Науковці виявили, що лише за кілька століть з початку бронзового віку у Карпатах повсюдно і цілковито зникли в’язові ліси, а натомість з’явились бук та ялиця. Ті ліси, які ми знаємо сьогодні, виникли в Карпатах на вістрі бронзових сокир…

Частина ІІ

Традиції і виклики

Ніхто достеменно не знає коли і звідки у Карпати прийшло плем’я Бойків. Вчені сходяться лише в одному – трапилось це давно, у ранньому середньовіччі, і пов’язують цю подію то з кельтськими, то із сербськими і хорватськими племенами. Це був войовничий люд, що міцно закріпився на північних теренах Українських Карпат і їх передгір’їв. І як не складалася доля краю, бойки не полишили своєї землі обітованої, гір і лісів.

Достеменно невідомо звідки і коли предки сучасних бойків прийшли у Карпати... Джерело ілюстрації: http://www.bojkosvit.com

У мові, побуті, традиціях і віруваннях бойків збереглось безліч безліч архаїзмів, що свідчать про культурних коренів і глибокий традиціоналізм їх спільноти. Бойки вірили у різноманітних добрих і злих потойбічних духів, як то Чугайстер, Вовкун, Блуд, Вихор, Лісовик, Домовик та інші, які населяли ліси, скелі, кичери і домівки. Століттями світ бойків залишався незмінним, незважаючи на вир історичних подій довкола їх краю і навіть прихід нової релігії – християнства… Обряди та ритуали предків дійшли до наших днів у християнській обгортці, але з ясним язичницьким наповненням. Більшість з них втратили свій зміст і виконуються сучасниками лише як машинальне відтворення без розуміння обрядової сутності. Така стійкість архетипів пов’язана, в першу чергу, із глибоким шануванням бойками цінностей родини та громади.

Традиційно бойки мешкали великими родинами, коли під одним дахом проживало кілька сімей. За звичай, то були батьки і їх сини зі своїми сім’ями, а доньки переходили жити до чоловіків. Для родинного укладу був притаманний абсолютний патріархат, коли усіма членами та майном родини порядкував виключно батько, а після його смерті – старший син. Інші члени родини не мали жодних прав і не могли порядкувати навіть у своїх сім’ях. Будь-які спроби вирватись із родини чи скинути гніт патріарха осуджувались громадою.

На відміну від своїх карпатських сусідів – лемків та гуцулів, бойки, практично, не розводили овець, а натомість – велику маржину – волів. То було основне і чи не єдине заняття бойків. Вони були й основною тягловою силою, що використовувалась на господарстві, а коней розпочали використовувати лише у ХІХ столітті. Окрім всього, бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут використовувалися не тільки долини річок, а й гірські схили та лісові масиви. Типовим був підсічно-вогневий спосіб освоєння земляних ділянок – ліс викорчовували і спалювали, а землю скопуванням мотикою і далі орали.

Бойківська хата була виготовлена цілковито із дерева, проте вкрита соломою, що відрізняло її від гуцульської. Джерело ілюстрації: http://www.bojkosvit.com

Розвиток ремесел: бондарства, ложкарства, теслярства, різьбярства, а також дерев’яних конструкцій – усе разом потребувало використання деревини. Практично усе домашнє начиння та знаряддя праці бойків виготовлявся із дерева. Дерево було головним будівельним матеріалом. Практично, до ХІХ століття, промислових заготівель лісу на Бойківщині, та й у цілих Карпатах, не було. А використання деревини було місцевим і витрачалось на будівництво традиційного житла і сакральних споруд, виготовлення знарядь праці, речей побутового вжитку тощо. Зміни у традиційні уклад життя та господарство бойків внесли індустріалізація та технічний проґрес.

Традиційний уклад життя бойків не був готовим до початку індустріального віку. Новий час стрімко змінював звикле й неквапне життя горян. Він потребував мобільності робочої сили. Все це стало кінцем місцевого натурального господарства та древнього родинного ладу. Уже до кінця ХІХ століття традиційні бойківські родинні оселища, практично, зникли, а молодь масово їздила на заробітки у міста та на лісозаготівлі.

Частина ІІІ

Час і машини

Гірська бистрина є найліпшим означенням часу – усе плинне, усе змінне. Але бо що таке є час? Як ріка може дати відповідь на це запитання? Напевно, лише мірою якоїсь роботи, яка й буде ним, бо якщо ніщо незмінне, то й час себе ніяк не проявляє… Розмірене життя горян завжди окреслювалось сходом і заходом сонця, днем тяжкої праці, зміною пір року, обрядами і традиціями, їх повторюваністю і циклічністю, народженням і смертю, які й були мірилом часу. Вирвана із нехитрого світу гір людина, втрапляючи у міщанський лад з його поквапним ритмом, губиться у швидкоплинності часу…

Людська праґматичність вигадала хитрі механізми, які розмірено відраховували час однаково, що у загублених гірських селах, що у переповнених гамором столицях. Ці механізми, нарЕчені годинниками, остаточно визначили механістичність розвитку людської цивілізації. Вони були першими машинами, що опирались на фундаментальні закони фізики, які змінили уклад буття і окремішньої людини, і суспільства в цілому.

Час між гірських верховин плине поволі, нікуди не кваплячись... Автор світлини: Олександр Бойко

Час, загнузданий силою машин, – провокував дослідників і винахідників на нові відкриття і невпинне розширення обрію можливого, нашіптуючи: “більше і швидше”. Незвичний симбіоз наукової думки і підприємницького хисту породили парову машину, яка остаточно змінила світ.

Індустріальна революція вибухнула у Британській Імперії наприкінці вісімнадцятого століття, охопивши згодом усю Європу. Її спровокувало винаходження універсальної парової машини Джеймсом Ватом, якого йменують не інакше як “батьком нової епохи. Ват, намагаючись відремонтувати “вогняну машину Нюкмена” при університеті Ґлазґо, зрозумів усю неефективність її конструкції та роботи. Він удосконалив механізм, а згодом винайшов двигун подвійної дії. Його машина мала небачену до того у світі потужність – 24 кінські сили, денно виконуючи роботу, яку бригада робітників з кіньми виконувала за тиждень.

Парова машина Джеймса Вата цілковито змінила Британську Імперію: зводились фабрики і заводи, будувались копальні і ливарні, прокладались залізниці… У ХІХ століття Великобританія увійшла із динамічною та проґресивною економікою. Проте, у континентальній Європі промислова революція була значно повільнішою. Спершу вона охопила Францію. Однак, невеликі поклади кам’яного вугілля не сприяли швидкій індустріалізації, а перевага віддавалась не паровим машинам, а гідравлічній тязі водяних коліс. До 1820-х років індустріалізація досягла держав Німецького Союзу та Австрійської Імперії, а до середини століття – Російської Імперії.

Переможна хода парових машин Європою довший час залишалась непомітною для мешканців карпатського краю. Знадобилось кілька десятиліть, щоб механічні монстри дістались наших теренів, де їм зразу був знайдений застосунок – вони нагнітали повітря у залізоплавні домни, відпомповували воду із нафтових і рудних копалень, приводили в рух тартаки… А з’ява залізниці із могутніми паротягами докорінно перевернула життя горян.

Частина IV

Колія втікає в гори.

Дрімучий і неходжений карпатський ліс – джерело народного фольклору та архаїчних забобонів – споконвіків утримував у міцних обіймах увесь традиційний бойків світ. Він уступав лише відважним пастухам високо на кичерах, що у спеку і в сльоту пильнували своїх волів. Покоління за поколінням, горяни співіснували із лісом. Проте, вир історії, що захопив край, уже кував нову долю і для людей, і для лісу…

Стрімка індустріалізація Австрійської Імперії докотилась до відсталої аграрної Галичини у першій половині ХІХ століття. Сюди, як у край із нерозвіданими природними ресурсами, потяглись фабриканти із метрополії. У карпатському краї з’явилися рудні та озокеритові копальні, домни і парові тартаки, випал деревного вугілля і промислові лісосіки. Австрійська Імперія економічними преференціями заохочувала розвиток виробництв у економічно відсталому бойківському реґіоні, вигідні контракти та місцева дешева робоча сила обіцяли високі прибутки. Водночасі на східні терени імперії ринулися комерсанти і, наче гриби по дощі, одна за іншою з’являлись лісопромислові компанії. Уже до середини ХІХ століття лісосіки у Бескидах і Ґорґанах досягли промислових масштабів. Усе чоловіче населення краю було задіяне на лісовалах. Стрий, Мізунька, Свіча, Лімниця – це далеко не повний перелік рік, на яких зводились потужні дерев’яні греблі-кляузи, призначені для лісосплаву. Сила гірських річок несла, зв’язаний у плоти, ліс до парових місцевих тартаків або й далі до Галича на Дністрі, і ще далі – до Чорного моря. Основним портом призначення лісу із Галичанської Бойківщини була Одеса, яка тоді була під управою Російській Імперії, а звідти ліс вивозився у Росію, Туреччину, Єгипет, Голландію та по Україні.

Так виглядала типова водозбірна кляуза на гірській ріці. Джерело ілюстрації: http://www.chm.plast.org.ua

Розвиток лісосплавів потребував врегулювання правових норм користування ріками. Першим законодавчим актом Австрійської Імперії, в якому визначено технологію сплаву, обов’язки підприємців і сплавників, був указ річкової поліції від 1842 р. Згодом був прийнятий “Лісовий закон” від 3 грудня 1852 р., де уміщено окремий розділ про транспортування лісової продукції та лісосплав. Відтоді ліс на Бойківщині сплавляли лише на підставі виданих австрійськими властями спеціальних патентів – концесій, які визначали права та обов’язки власників лісових масивів і торговців деревиною щодо місця вирубки і складування, будівництва гребель, решіток, сплавних каналів, регулювання русел річок і укріплення берегів, наймання плотогонів і додержання керманичами правил техніки безпеки при транспортуванні плотів, спорудження мостів, кладок тощо. Вказано також річну норму сплавляння лісу, початок і кінець навігації.

Концесії встановлювали режим користування водозбірниками і періодичність сплаву. Наприклад, на Бистриці-Солотвинській відкривати ворота місцевих гребель і транспортувати збиті плоти дозволяли тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу. Закон забороняв сплав лісу вночі, під час повеней і паводків, а також у неділю та в дні римо- і греко-католицьких свят. На ріках зі штучними водозбірниками сплав лісу здійснювався впродовж весняно-осіннього періоду. Концесії дозволяли транспортувати плоти тільки при певній висоті води, наприклад на Лімниці вона не повинна була перевищувати 3,4 м, на Опорі – 0,55 м, на Свічі та Мізунці – 0,7 м. Таблиці із зазначенням максимально допустимого рівня води в ріці виставляли також біля водозбірників і колодовиловлювачів. Плата робітникам за сплав становила 4-5 золотих ґульденів за проведення двох плотів у гірській частині та 8-10 золотих ґульденів за 8 плотів у рівнинній частині річок.

Сплав лісу по гірських ріках був небезпечним і складним, однак, прибутковим заняттям. Джерело ілюстрації: http://www.verchovyna.at.ua

Наприкінці XIX – у перших роках XX ст. сплав деревини в Українських Карпатах, зокрема на Бойківщині, набув найбільших масштабів. Згідно архівних матеріалів на початку XX століття із території Бойківщини, Гуцульщини і Лемківщини вивозилося залізницями і сплавлялося ріками 6-8 млн. м3 лісу щорічно. За обліками Галицького намісництва, з Бойківщини у 1896-1903 pp. було сплавлено 32530 плотів, із них: 18600 – на Лімниці, 7823 – на Бистриці-Солотвинській, 5663 – на Стрию і 44 – на Свічі. Така невелика кількість сплавленого лісоматеріалу на Свічі пояснюється роботою деревопереробного заводу барона Поппера у Вигоді.

Світова промислова революція дісталася гірського села Вигоди лише далекого 1873-го року, коли барон Леопольд Фрайгер Поппер фон Подграґі вирішив заснувати свій деревообробний бізнес. У Вигоді він зводить паровий тартак, а у Старому Мізуні – деревообробний завод. На той час Вигода була малесеньким селом, однак із дуже вигідним становиськом між горами та рівниною.

У 1882-му році фірма барона Поппера “Евеліна” отримує у концесію 70 тисяч морґів лісу у верхів’ях річок Мізунька та Свіча. Однак, через чотири роки – у 1886-му році, – барон Леопольд Поппер помирає, а бізнес переходить до одного з восьми його синів Арміна Фрайгера Нормана Поппера фон Подграґі. Норман Поппер продовжує батькову справу, розвиваючи лісозаготівельний та переробний промисли. У басейні Свічі, було споруджено штучні водосховища з греблями на потоках Чорна, Розтока, Бохунка та Ільниця, а в басейні Мізунки – на потоках Правич, Поболь та на самій Мізунці в селі Вишкові.

Однак, штучні повені на ріках завдавали великої шкоди мешканцям довколишніх сіл, підмиваючи береги, руйнуючи будівлі, затоплюючи угіддя. Жителі все частіше скаржаться у староство у Долині і навіть у намісництво у Станіславові. У 1896-му році збирається повноважна комісія, яка опрацьовує численні скарги мешканців сіл Долинського та Стрийського повітів, а у 1899-му році питання про шкоду від сплавів лісу на Мізунці та Свічі підіймається у Галицькому Сеймі. І нарешті 1904-го року сплави лісу на цих ріках були остаточно заборонені. Перед цим у 1892-му році сплави були заборонені на Стрию, а пізніше – у 1912-му – на Лімниці. Заборони, окрім всього, спричинювали протести місцевого населення, для якого це було чи не єдине джерело заробітку, наприклад, у 1912-му році громада села Ясеня Рожнятівського району Івано-Франківської області у скарзі-протесті проти заборони сплавляти ліс Лімницею повідомляла, що близько 1000 мешканців села живе за рахунок вирубки лісу і сплаву дерева, бо інших заробітків немає. Увіковічуючи важку працю плотогонів-бокорашів, Національний Банк України, у 2013-му році, випустив пам’ятну п’ятигривневу монету виготовлену із нейзильберу – сплаву міді, нікелю та цинку.

Пам'ятна нейзельберова 5-гривнева монета 2009-го року присвячена плотогонам-бокорашам і сплаву лісу у Карпатах. Джерело ілюстрації: http://www.icoins.com.ua

Компанія барона Поппера, в результаті заборони сплавів лісу, зазнала значних збитків. А оскільки концесію на ліси не було скасовано, то прийнято рішення розпочати будівництво вузькоколійної залізниці, яка би сполучила гірські лісосіки із тартаком у Вигоді. Створення вузькоколійної залізниці було продиктовано економічними чинниками, адже така залізниця є значно дешевшою від звичайної. У різних країнах ширина колії дуже сильно варіює від 260 мм до 1067 мм. В Україні стандартною шириною такої колії є 750 мм, а до 1946-го року, ширина старих австрійських і польських вузькоколійок становила 650 мм. У європейських країнах трапляються як мікроколійки шириною 200-400 мм, так і вузькоколійки завширшки 600, 900 та 1000 мм. А на острові Сахалін, що у Росії побудована найширша у світі вузькоколійка – 1067 мм.

Перша вузькоколійна залізниця була прокладена компанією барона Поппера ще у 1890-му році. Вона простягалася лише на три кілометри від парового тартака у Вигоді до деревообробного заводу у Старому Мізуні. Ця залізниця працювала на кінській тязі – колоди завантажувались на платформи, які тяглись кіньми по рейках. Створення паротягів, пристосованих до вузькоколійних залізниць, з часом, дозволило замінити кінську тягу на парову.

На зорі ХХ століття сплави лісу ріками були заборонені, а на їх місце прийшли вузькоколійні залізниці. Джерело ілюстрації: http://www.vk.com

Після тривалого проектування, погоджень і оцінювання вартості, у 1913-му році розпочинається будівництво вузькоколійки вздовж ріки Свіча з Вигоди до присілку Людвиківки обабіч села Мислівка. Однак, Перша Світова Війна перервала будівництво. Відновлення і дальша розбудова вузькоколійної залізниці розпочались уже після падіння Австрійської Імперії та встановлення влади Речі Посполитої Польської у 1918-му році. Тоді ж розпочато роботи зі створення вузькоколійної гілки вздовж ріки Мізуньки. Раптова смерть барона Нормана Поппера у 1924-му році, ненадовго зупинила будівництво. Проте, згодом, його компанія перейшла у власність британської фірми “Сільванія”, яка продовжила розбудову вузькоколійної залізниці та її інфраструктури. До 1939-го року загальна довжина колій вигодської вузькоколійної залізниці становила 65 кілометрів.

Власноручно написана заява бароном Германом Поппером про побудову 5,34 км бічної вітки колії у м. Долина до його тартака (1924 р.). Джерело ілюстрації: Державний Архів Львівської області

Після закінчення Другої Світової Війни, радянська влада встановлює план на видобуток дерева – 700 тисяч кубометрів річно! А для їх вивозу потребується розширення вузькоколійки, яка на початок 1960-х років досягає довжини 170 кілометрів. Однак, ліс є ресурсом, хоча й поновлюваним, але вичерпним, і уже до кінця десятиліття площі придатних для експлуатації лісів вичерпались. Виробництво деревини йде на спад, а “лісова залізниця” втрачає свою рентабельність – її починають розбирати. До 1990-го року довжина Вигодської вузькоколійки скоротилася до 135-ти кілометрів.

Після падіння радянської імперії Вигодську вузькоколійку продовжують скорочувати, проте, найбільшої шкоди їй завдала руйнівна повінь 1998-го року. Вона знищила більшу частину залізниці, яку вже не відновлювали за відсутністю потреби. У 2000-му році деревообробне підприємство “Уніплит” відновило мізунську гілку вузькоколійки, яка функціонує й по сьогодні. Саме на цій вітці працює популярний у туристів “Карпатський Трамвай” – прогулянковий залізничний маршрут вихідного дня.

Популярна сучасна туристична атракція "Карпатський Трамвай". Джерело ілюстрації: http://www.turkarta.com

Будучи колись ознакою проґресу і невпинності техногенного поступу, сьогодні вузькоколійка стала реліктом – ще діючим пам’ятником бурхливого часу народження сучасної цивілізації. Вона не тільки метал і дерево, а й нашарування історії, людських доль та культури – це спадщина отримана нами від предків, яку слід зберегти для нащадків; сталева нитка, що зв’язує воєдино минувшину, сьогодення і майбуття; пам’ять про минущість і вічність…

Слідкуйте за публікаціями Станіславівського натураліста у соціальних мережах: Facebook, Google+, Вконтакті та Livejournal

Авторські права застережено. Використання тексту і його частин можливе лише за письмовою згодою автора.

admin Written by:

Be First to Comment

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + 1 =