ЖУКИ-ВУСАЧІ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ. ЧАСТИНА ІІ.

Андрій М. ЗАМОРОКА

Закінчення. Початок. 

У першій частині я розповідав більш загальні, але від того, сподіваюсь, що не менш цікаві речі, котрі стосуються фауни жуків-вусачів Західного Поділля. Тепер, хочеться розповісти, власне, про самих жуків. Сподіваюся, читачі пригадують той факт, що в результаті досліджень на терені Західного Поділля виявлено 142 види вусачів. Зрозуміло, що, розповівши про кожного бодай одним абзаци ком, отримаємо цілу моноґрафію певно на сотню сторінок. То ж, з Вашого дозволу, зупинюсь на найбільш цікавих та екстраординарних представниках довговусих жуків.

Хто зазирав у оригінальну статтю, той уже знає, що каталог жуків-вусачів Західного Поділля розпочинається із виду Вусача-шкіряника лісового (Prionus coriarius Linnaeus, 1758) – великого за розмірами жука, який може досягати майже 4,5 см у довжину. Це звичайний і повсюдний на нашому терені вид, на який можна натрапити у будь-якому лісі, особливо, коли там є старі пеньки чи сухостійні дерева – його личинка – завтовшки і завбільшки із вказівний палець дорослої людини, – проточує метві корені, сприяючи швидшому розкладу деревини у екосистемі. Але є у Вусача-шкіряника лісового ще одна чудова риса – це його приналежність до дуже древньої групи жуків-вусачів – Прионін (Prioninae Latreille, 1802), які виникли ще у крейдовому періоді, понад 100 мільйоноліть тому – в еру динозаврів. До Прионін також приналежні найбільші на Землі жуки, наприклад, Вусач-титан велетенський.

На противагу звичайному і чисельному Вусачу-шкірянику лісовому, одним із рідкісних представників фауни на Західному Поділлі є Вусач-стенокор дубовий (Stenocorus quercus Götz, 1783), якого востаннє було зафіксовано у далекому 1938-му році відомим галицьким натуралістом Володимиром Лазорком. З тих пір проминуло 74 роки, а досі вид так і не було знайдено… В то й же час, його близький родич – Вусач-стенокор стрункий (Stenocorus meridianus Linnaeus, 1758) частенько трапляється на наших теренах…

Унікальним для Західного Поділля є Вусачик-акмеопс семикрапковий (Acmaeops septentrionis Thomson, 1866), котрий дуже рідко трапляється на Розточчі, де дожив до наших днів ще з льодовикового періоду. Сьогодні, ареал цього виду у Європі охоплює терени Карпат і Альп, а також Скандинавії та Прибалтики з Поліссям…

Дискусії у наукових колах викликає присутність на Західному Поділлі нещодавно описаного виду Стенурели Сенія (Stenurella sennii Sama, 2002). Загалом, у наукових колах тривають бродіння щодо самостійності цього виду, оскільки у Франції, звідки його було описано, він доволі чітко відрізняється від сестринського – Стенурели меланіста (Stenurella melanura Linnaeus, 1758), а чим далі на схід, тим менше відмінностей між ними, й більше проміжних форм. У статті ми вказуємо його як самостійного, але так може скластись ситуація, що згодом ці види все ж таки об’єднають…

Особливим для Західного Поділля є Анастранґалія Рея (Anastrangalia reyi Heyden, 1885), яка населяє соснові ліси Розточчя, Гологір, Вороняк і Кременцьких Гір. Цей вид охоплює північну частину Європи аж до Уралу і Кавказу, що, власе, вказує на його приналежність до льодовикової фауни, яка існувала ще за часів мамонтів…

Практично невловимим на Західному Поділлі є найбільший вусач України – Вусач-великий дубовий (Cerambyx cerdo Linnaeus, 1758), який, до слова, охороняється законом та внесений до Червоної книги України. “Невловими” цей вид є з тієї причини, що за півтора століття досліджень існує лише три достовірні його знахідки. Тому й склалась ситуація, що начебто він є, але наче його й немає… Особливої уваги заслуговує згадка Вусача-великого дубового в околицях Станіславова, датована 1875-тим роком за авторства знаного натураліста Мар’яна Ломницького. Справа в тому, що він вказав наукову назву “Cerambyx cerdo F.”, яка виявилась синонімом іншого виду – Вусача-дубового малого (Cerambyx scopolii Fuessly, 1775)! На жаль, цієї невеличкої плутанини дуже довгий час ніхто не помічав, тож наявність Вусача-дубового великого в околицях Станіславова розтиражували (і продовжують далі – авт.) у численних виданнях та у Червоній книзі України в тім числі…

Про Вусача-імітатора квіткового (Plagionotus floralis (Pallas, 1773) я писав у першій частині, однак не можу втриматись, аби ще раз не згадати про нього. Це понтійський вид – приурочений до причорноморських степів. На півдні України він численний і повсюдний, проте, саме цим тереном і обмежується його поширення на північ. Однак, ізольовані – “острівні”, й малочисельні популяції Вусача-імітатора квіткового виявлені далеко від його основного ареалу – на Західному Поділлі і навіть у Польщі на Люблінській височині. Це свідчить про його давнє розповсюдження на цих теренах, а відтак про реліктовість з періоду, коли клімат був набагато теплішим за нинішній – Атлантичного часу (8-4,5 тисячоліть тому). Розрив ареалу – фактично вимирання – відбувся внаслідок глобального похолодання понад два тисячоліття тому, а ізольовані популяції вижили в умовах, що найменше змінились з тих пір.

Аналогічно до Кліта-імітатора квіткового, реліктом Атлантичного часу є й Фітеція тигрова (Phytoecia tigrina (Mulsant 1851) – балканський вид, що зберігся, наразі, в єдиному відомому оселищі на Касовій Горі в Галицькому національному парку. Пошуки його в інших частинах Західного Поділля, поки, не увінчались успіхом. Історія відкриття цього виду на нашому терені оповита загадками – у Державному природознавчому музеї НАН Укрїни у Львові, зберігаються 2 зразки цього виду зібрані у 1929-му році з Касової Гори та ще 2 пізніші (1961 рік) – із Чорної Гори, що поруч містечка Виноградів на Закрпатті. Знаний церамбіціолог (науковець, що вивчає жуків-вусачів – авт.) Іван Загайкевич більшу частину свого життя пропрацював з колекцією музею, й зважаючи на віддаленість ареалу Фітеції тигрової від Поділля, очевидно, дійшов висновку, що етикетки під музейними зразками є помилковими, а жуки привезені десь із півдня (така плутанина іноді виникає, особливо із давніми колекціями – авт.). Тому у своїх публікаціях Іван Загайкевич вказував цей вид лише із Закарпаття, де він його особисто і знайшов. У 2009-му, через 80 років після першої з нахідки Фітеції тигрової з Касової Гори, мені вдалось підтвердити її присутність там!

Особливу групу вусачів становлять нелітаючі види, для яких бар’єром може бути ріка чи навіть ліс… Для них нездоланними природними “вододілами” на Західному Поділлі є фізичні перешкоди: Дністерський каньйон, Збруч з Товтрами, а головно вологіший і прохолодніший, ніж на півдні і сході від них, клімат. Це є причиною відсутності багатьох нелітаючих видів вусачів, що розповсюджені, скажімо, в околицях Кам’янця-Подільського, а на захід за Збручем відсутні – терени віддалені всього на 30-40 кілометрів… Одначе, декотрі з них все ж таки трапляються на Західному Поділлі – до таких приналежать занесені до Червоної книги України Вусач-коренеїд хрестоносний (Dorcadion equestre (Laxmann, 1770) та Морімус блакитний (Morimus funereus Mulsant, 1863). Як і два попередні, вони також є реліктами більш теплої Атлантичної епохи. Хоча, острівні популяції цих видів на Західному Поділлі значно ближче до їх основних ареалів, але не слід забувати про їх нездатність до польоту…

Вусач-коренеїд хрестоносний відомий зі Східного Покуття, Медоборів та Кременецьких Гір, які Мар’ян Ломницький, свого часу, об’єднав під назвою Східна Галичина та Поділля. Для цього терену – “Східна Галичина і Поділля” (мається на увазі відтинок між Дністром, Збручем та Серетом – авт.) – він також вказав Морімуса блакитного, якого, втім, тут так ніколи й ніхто більше не знаходив. Проте, відомо, що цей вид трапляється по другу сторону Дністра – на Хотинській височині, яка у часи Ломницького була частиною іншої країни… Можливо, бажання “мати у себе” цей вид і призвело до з’яви у 1884-му році згадки про Морімуса блакитного зі Східної Галичини…

Невловимою на Західному Поділлі також є Фітеція молібденова (Phytoecia molibdaena Dalman, 1817), яку востаннє бачили у 1939-му році під Коломиєю, хоча, згідно публікацій ХІХ століття, вона була чи не найзвичайнішим видом у степових біотопах… Загалом же, 27 видів вусачів, які раніше вказувались для Західного Поділля, залишаються “невловимими” щонайменше 50 років…
Натомість, на терени Західного Поділля завітали нові види: Вусач ялиновий Урусова (Monochamus urussovii (Fischer von Waldheim, 1806) – завезений із деревиною до Львова у 1959-м році; Лейоп булавоногий (Leiopus femoratus Fairmaire, 1859) та Аґапантія артишокова (Agapanthia cynarae (Germar, 1817) – міґранти з Причономор’я; Трихофер польовий (Trichoferus campestris (Faldermann, 1835) – міґрант із Центральної Азії… Чергова зміна клімату призведе до з’яви нових для терену видів, а відтак приводів для нових студій та експльорацій.