ЖУКИ-ВУСАЧІ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ. ЧАСТИНА ІІ.

Макроскопічна світлина голови Вусачика верхікового строкатого Джерело ілюстрації: http://www.flickr.com

Андрій М. ЗАМОРОКА

Закінчення. Початок

У першій частині я розповідав більш загальні, але від того, сподіваюсь, що не менш цікаві речі, котрі стосуються фауни жуків-вусачів Західного Поділля. Тепер, хочеться розповісти, власне, про самих жуків. Сподіваюся, читачі пригадують той факт, що в результаті досліджень на терені Західного Поділля виявлено 142 види вусачів. Зрозуміло, що, розповівши про кожного бодай одним абзаци ком, отримаємо цілу моноґрафію певно на сотню сторінок. То ж, з Вашого дозволу, зупинюсь на найбільш цікавих та екстраординарних представниках довговусих жуків.

Хто зазирав у оригінальну статтю, той уже знає, що каталог жуків-вусачів Західного Поділля розпочинається із виду Вусача-шкіряника лісового (Prionus coriarius Linnaeus, 1758) – великого за розмірами жука, який може досягати майже 4,5 см у довжину. Це звичайний і повсюдний на нашому терені вид, на який можна натрапити у будь-якому лісі, особливо, коли там є старі пеньки чи сухостійні дерева – його личинка – завтовшки і завбільшки із вказівний палець дорослої людини, – проточує метві корені, сприяючи швидшому розкладу деревини у екосистемі. Але є у Вусача-шкіряника лісового ще одна чудова риса – це його приналежність до дуже древньої групи жуків-вусачів – Прионін (Prioninae Latreille, 1802), які виникли ще у крейдовому періоді, понад 100 мільйоноліть тому – в еру динозаврів. До Прионін також приналежні найбільші на Землі жуки, наприклад, Вусач-титан велетенський.

Вусач-шкіряник лісовий - один із найбільш розповсюджених вусачів на Західному Поділлі. http_www_flickr_com

На противагу звичайному і чисельному Вусачу-шкірянику лісовому, одним із рідкісних представників фауни на Західному Поділлі є Вусач-стенокор дубовий (Stenocorus quercus Götz, 1783), якого востаннє було зафіксовано у далекому 1938-му році відомим галицьким натуралістом Володимиром Лазорком. З тих пір проминуло 74 роки, а досі вид так і не було знайдено… В то й же час, його близький родич – Вусач-стенокор стрункий (Stenocorus meridianus Linnaeus, 1758) частенько трапляється на наших теренах…

Вусач-стенокор дубовий є одним із найрідкісніших на терені Західного Поділля. Джерело ілюстрації: http://www.thoracica.com

Унікальним для Західного Поділля є Вусачик-акмеопс семикрапковий (Acmaeops septentrionis Thomson, 1866), котрий дуже рідко трапляється на Розточчі, де дожив до наших днів ще з льодовикового періоду. Сьогодні, ареал цього виду у Європі охоплює терени Карпат і Альп, а також Скандинавії та Прибалтики з Поліссям…

Дискусії у наукових колах викликає присутність на Західному Поділлі нещодавно описаного виду Стенурели Сенія (Stenurella sennii Sama, 2002). Загалом, у наукових колах тривають бродіння щодо самостійності цього виду, оскільки у Франції, звідки його було описано, він доволі чітко відрізняється від сестринського – Стенурели меланіста (Stenurella melanura Linnaeus, 1758), а чим далі на схід, тим менше відмінностей між ними, й більше проміжних форм. У статті ми вказуємо його як самостійного, але так може скластись ситуація, що згодом ці види все ж таки об’єднають…

Особливим для Західного Поділля є Анастранґалія Рея (Anastrangalia reyi Heyden, 1885), яка населяє соснові ліси Розточчя, Гологір, Вороняк і Кременцьких Гір. Цей вид охоплює північну частину Європи аж до Уралу і Кавказу, що, власе, вказує на його приналежність до льодовикової фауни, яка існувала ще за часів мамонтів

Представником льодовикової фауни на Західному Поділлі є Анастранґалія Рея. Джерело ілюстрації: http://macroid.ru

Практично невловимим на Західному Поділлі є найбільший вусач України – Вусач-великий дубовий (Cerambyx cerdo Linnaeus, 1758), який, до слова, охороняється законом та внесений до Червоної книги України. “Невловими” цей вид є з тієї причини, що за півтора століття досліджень існує лише три достовірні його знахідки. Тому й склалась ситуація, що начебто він є, але наче його й немає… Особливої уваги заслуговує згадка Вусача-великого дубового в околицях Станіславова, датована 1875-тим роком за авторства знаного натураліста Мар’яна Ломницького. Справа в тому, що він вказав наукову назву “Cerambyx cerdo F.”, яка виявилась синонімом іншого виду – Вусача-дубового малого (Cerambyx scopolii Fuessly, 1775)! На жаль, цієї невеличкої плутанини дуже довгий час ніхто не помічав, тож наявність Вусача-дубового великого в околицях Станіславова розтиражували (і продовжують далі – авт.) у численних виданнях та у Червоній книзі України в тім числі…

Про Вусача-імітатора квіткового (Plagionotus floralis (Pallas, 1773) я писав у першій частині, однак не можу втриматись, аби ще раз не згадати про нього. Це понтійський вид – приурочений до причорноморських степів. На півдні України він численний і повсюдний, проте, саме цим тереном і обмежується його поширення на північ. Однак, ізольовані – “острівні”, й малочисельні популяції Вусача-імітатора квіткового виявлені далеко від його основного ареалу – на Західному Поділлі і навіть у Польщі на Люблінській височині. Це свідчить про його давнє розповсюдження на цих теренах, а відтак про реліктовість з періоду, коли клімат був набагато теплішим за нинішній – Атлантичного часу (8-4,5 тисячоліть тому). Розрив ареалу – фактично вимирання – відбувся внаслідок глобального похолодання понад два тисячоліття тому, а ізольовані популяції вижили в умовах, що найменше змінились з тих пір.

Вусач-імітатор квітковий - релікт Атлантичного часу (8-4,5 тисяч років тому). Джерело ілюстрації: http://www.cerambycidae.ru

Аналогічно до Кліта-імітатора квіткового, реліктом Атлантичного часу є й Фітеція тигрова (Phytoecia tigrina (Mulsant 1851) – балканський вид, що зберігся, наразі, в єдиному відомому оселищі на Касовій Горі в Галицькому національному парку. Пошуки його в інших частинах Західного Поділля, поки, не увінчались успіхом. Історія відкриття цього виду на нашому терені оповита загадками – у Державному природознавчому музеї НАН Укрїни у Львові, зберігаються 2 зразки цього виду зібрані у 1929-му році з Касової Гори та ще 2 пізніші (1961 рік) – із Чорної Гори, що поруч містечка Виноградів на Закрпатті. Знаний церамбіціолог (науковець, що вивчає жуків-вусачів – авт.) Іван Загайкевич більшу частину свого життя пропрацював з колекцією музею, й зважаючи на віддаленість ареалу Фітеції тигрової від Поділля, очевидно, дійшов висновку, що етикетки під музейними зразками є помилковими, а жуки привезені десь із півдня (така плутанина іноді виникає, особливо із давніми колекціями – авт.). Тому у своїх публікаціях Іван Загайкевич вказував цей вид лише із Закарпаття, де він його особисто і знайшов. У 2009-му, через 80 років після першої з нахідки Фітеції тигрової з Касової Гори, мені вдалось підтвердити її присутність там!

Великий, нездатний до польоту вусач Морімус блакитний поодиноко трапляється на Хотинській височині, де пережив похолодання Суббореального та Субатлантичного часів (4,5-0 тисяч років тому). Джерело ілюстрації: http://www.acmaeodera.cz

Особливу групу вусачів становлять нелітаючі види, для яких бар’єром може бути ріка чи навіть ліс… Для них нездоланними природними “вододілами” на Західному Поділлі є фізичні перешкоди: Дністерський каньйон, Збруч з Товтрами, а головно вологіший і прохолодніший, ніж на півдні і сході від них, клімат. Це є причиною відсутності багатьох нелітаючих видів вусачів, що розповсюджені, скажімо, в околицях Кам’янця-Подільського, а на захід за Збручем відсутні – терени віддалені всього на 30-40 кілометрів… Одначе, декотрі з них все ж таки трапляються на Західному Поділлі – до таких приналежать занесені до Червоної книги України Вусач-коренеїд хрестоносний (Dorcadion equestre (Laxmann, 1770) та Морімус блакитний (Morimus funereus Mulsant, 1863). Як і два попередні, вони також є реліктами більш теплої Атлантичної епохи. Хоча, острівні популяції цих видів на Західному Поділлі значно ближче до їх основних ареалів, але не слід забувати про їх нездатність до польоту…

Вусач-коренеїд хрестоносний відомий зі Східного Покуття, Медоборів та Кременецьких Гір, які Мар’ян Ломницький, свого часу, об’єднав під назвою Східна Галичина та Поділля. Для цього терену – “Східна Галичина і Поділля” (мається на увазі відтинок між Дністром, Збручем та Серетом – авт.) – він також вказав Морімуса блакитного, якого, втім, тут так ніколи й ніхто більше не знаходив. Проте, відомо, що цей вид трапляється по другу сторону Дністра – на Хотинській височині, яка у часи Ломницького була частиною іншої країни… Можливо, бажання “мати у себе” цей вид і призвело до з’яви у 1884-му році згадки про Морімуса блакитного зі Східної Галичини…

"Невловима" Фітеція молібденова, якої на Західному Поділлі ніхто не бачив ще з довоєнних часів... Джерело ілюстрації: http://buprestidae.blogspot.com

Невловимою на Західному Поділлі також є Фітеція молібденова (Phytoecia molibdaena Dalman, 1817), яку востаннє бачили у 1939-му році під Коломиєю, хоча, згідно публікацій ХІХ століття, вона була чи не найзвичайнішим видом у степових біотопах… Загалом же, 27 видів вусачів, які раніше вказувались для Західного Поділля, залишаються “невловимими” щонайменше 50 років…
Натомість, на терени Західного Поділля завітали нові види: Вусач ялиновий Урусова (Monochamus urussovii (Fischer von Waldheim, 1806) – завезений із деревиною до Львова у 1959-м році; Лейоп булавоногий (Leiopus femoratus Fairmaire, 1859) та Аґапантія артишокова (Agapanthia cynarae (Germar, 1817) – міґранти з Причономор’я; Трихофер польовий (Trichoferus campestris (Faldermann, 1835) – міґрант із Центральної Азії… Чергова зміна клімату призведе до з’яви нових для терену видів, а відтак приводів для нових студій та експльорацій.

admin Written by:

2 Comments

  1. Червень 24, 2012
    Reply

    Stenocorus quercus Götz, 1783 був виявлений 8.VI.2012 в межах Подільских Товтр, Богданівський ліс, Підволочиського р-ну. Нажаль, вже після публікації статті.

  2. Червень 24, 2012
    Reply

    Руслане, про це знаємо лише ми з тобою, одначе, зразка немає, а то рівнозначно пусто-порожнім бачкам…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

42 + = 46