ЖУКИ-ВУСАЧІ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ. ЧАСТИНА І.

Кліт-імітатор квітковий - реліктовий для Західного Поділля жук-вусач, який дожив до наших днів з Атлантичного часу (8-4,5 тисяч років тому) Джерело ілюстрації: http://valdesbg.deviantart.com

Андрій М. ЗАМОРОКА
 

Дивовижна річ – найбільш дослідженими у фауністичному плані територіями нашої неосяжної України є Карпати і Крим, решту ж терену, у ліпшому випадку, – фраґментарно, а здебільшого то велетенські білі плями і суцільна terra incognita. Не стали винятком й жуки-вусачі (Cerambycidae Latreille, 1802) на Західному Поділлі – якщо їх ще подекуди досліджували у ХІХ столітті, то у ХХ – ні. Й за півтора століття так ніхто й не спромігся укласти менш-більш повний їх фауністичний перелік…

В історичній ретроспективі дотичними до вивчення вусачів на Західному Поділлі були такі видатні натуралісти минувшини як Максиміліан Сила-Новицький, Мар’ян Ломницький та Міхал Рибінський. Жоден з них, щоправда, не вів спеціальних досліджень жуків-вусачів, а розглядав їх лише у канві загальної фауністики та колеоптерології (наука, що вивчає жуків – авт.). То були представники своєї епохи – часу наукової революції, великих природничих відкриттів (чого варта лише теорія еволюції Чарльза Дарвіна!), радикальних технічних новацій, політичного спокою останніх європейських імперій, зародження демократій… Я б назвав той період (хай мене критикують – авт.) Золотим віком ентомології Галичини. Певна річ, були дослідники і після них, але нестабільне ХХ століття не дало жодному з них виразитись у повній мірі. Практично на ціле століття вусачі Західного Поділля випали з кіл зацікавлення фахівців…

Вусач-шкіряник лісовий - звичайний мешканець лісів на Західному Поділлі. Джерело ілюстрації: http://www.flickr.com

Намагаючись заповнити великі пробіли у дослідженнях, я впродовж низки років вивчав жуків-вусачів на теренах Західного Поділля. У значній мірі скористав із колекцій зібраних паном Русланом Паніним зі Львова, паном Ярославом Капелюхом з Гримайлова та паном Степаном Подобівським з Тернополя, а також Державного природознавчого музею у Львові. В результаті, у журналі Munis Entomology and Zoology вийшла друком наша спільна стаття, де ми вперше спромоглися каталогізувати фауну жуків-вусачів Західного Поділля.

Західне Поділля є частиною макрореґіону Подільської Височини, яка розташована в межах трьох країн: Польщі, України та Молдови, проте, понад 80% її території знаходиться саме в нашій країні. Західне Поділля геоморфологічно добре відмежоване від довколишніх низовин Передкарпаття (на заході і півдні) і Бузької котловини (на півночі), а зі сходу – від решти височини – долиною р. Збруч. Окрім геоморфологічної відокремленості, Західне Поділля, від решти височини, відрізняється фітоценотично, флористично і фауністично. Його територія знаходиться в межах 4-х областей Західної України: Тернопільської, Чернівецької, Івано-Франківської та Львівської. Охоплює площу 24,4 тис. квадратних кілометрів, і поділяється на 9 екорегіонів: Розточчя, Опілля, Гологори, Вороняки, Кременецькі Гори, Медобори, Східне та Західне Покуття, Хотинську височину.

Розташування і районування Західного Поділля. Джерело ілюстрації: Zamoroka and al., 2012

Фауна жуків-вусачів заходу Поділля є дуже багатою і різноманітною – вона налічує 142 види, що становить 50,2% від їх видового багатства в Україні. Станом на сьогодні, в Україні, зареєстровано 282 види вусачів. Найбільш детально фауна вусачів досліджена на Опіллі (124 види), Розточчі (100 видів) та в Медоборах (94 види), а найслабше на Західному Покутті (30 видів), Хотинській Височині (45 видів), Східному Покутті (56 видів) і Гологоро-Кременеччині (57 видів).

Сучасна фауна жуків-вусачів Західного Поділля сформувалась після закінчення останнього В’юрмського зледеніння – 9 тисяч років тому назад. Види, котрі пережили льодовиковий період, з потеплінням розпочали міґрацію – з північно-західного Причорномор’я та Південних Карпат на північ. В той же час, міґрація вусачів із Південної та Західної Європи унеможливлювалась гірськими льодовиками, якими були вкриті Карпати. Разом з тим, льодовиків на Поділлі не було, однак, тут панував ксерокріостеп відомий ще під назвою тундро степу, з острівцями соснових лісів, так званою мамонтовою фауною, самими мамонтами і людьми сучасного типу, що перемогли неандертальців.

Циртокліт коза - льодовиковий релікт на Західному Поділлі, відомий лише для екореґіону Розточчя. Джерело ілюстрації: http://www.cerambycidae.ru

Найдавнішими, на Західному Поділлі, є північно-альпійські – холодолюбні види вусачів, які сьогодні розповсюджені у центральноєвропейських гірських системах, у Балтійському реґіоні і тайговій смузі Азії. На Західному Поділлі вони становлять дуже маленьку групу (всього 8 видів) приурочену, здебільшого, до соснових лісів Розточчя та Гологоро-Кременецького пасма. Зокрема, сюди приналежні: Вусач-смугастий хвойний (Oxymirus cursor Linnaeus, 1758), Пахіта чотирипляма (Pachyta quadrimaculata Linnaeus, 1758), Акмеоп семицятковий (Acmaeops septentrionis Thomson, 1866), Нівелія криваво-червона (Nivellia sanguinosa Gyllenhal, 1827), Лептура зелена (Lepturobosca virens Linnaeus, 1758), Плосковусач шкірястй (Callidium coriaceum Paykull, 1800), Циртокліт коза (Cyrtoclytus capra Germar, 1824) та Вусач ялиновий малий (Monochamus sutor Linnaeus, 1758).

На зміну пануванню північно-альпійських видів, у ранній Бореальний час (близько 9-8-ми тисяч років тому), прийшла група європейсько-сибірських жуків-вусачів, які притаманні для тайги, а у нашій Європі – гірських смерекових лісів. До На Західному Поділлі, вони не набагато ліпше збереглись, ніж бореально-альпійські й також є реліктами льодовикової епохи…

Одначе, ситуація кардинально змінилася у пізній Бореальний час (8-7 тисяч років тому) – потепління набирало обертів і з півдня розпочалась міґрація екосистем листяних лісів, а з ними й вусачів помірної зони. І пануючі тут європейсько-сибірські види разом з бореально-альпійськими змушені були відступити на північ – на Полісся, та захід – у Карпати.

Балканський вид вусачів Фітеція тигрова - релікт Атлантичного часу, до нині дожила лише у невеликому степовому локалітеті на Опіллі. Джерело ілюстрації: http://www.hlasek.com

Близько 8-ми тисяч років тому розпочався Атлантичний час – найтепліший період з моменту завершення В’юрмського зледеніння. За оцінками палеокліматологів – вчених, котрі досліджують клімат древності – середня температура на Землі була на 4-8°С вищою, ніж сьогодні. Це мало глобальний вплив на фауну вусачів – на Західне Поділля, а відтак на Люблінську та Холмську височини у Польщі і далі на північ “рушили” понтійські, балканські та середземноморські теплолюбні і навіть субтропічні види. Одночасно, із заходу, через Карпати, звільнених від льодовиків, розпочалась міґрація західно- та центральноєвропейських жуків-вусачів.

Занесений до Червоної книги України, чисельний на півдні країни, Вусач-коренеїд хрестоносний є реліктом Атлантичного часу на Західному Поділлі, де перебуває під загрозою зникнення. Джерело ілюстрації: http://www.biolib.cz

Теплий період протримався понад три тисячоліття і завершився близько 4,5 тисячі років тому – розпочався період охолодження клімату, так званий, Суббореальний час. Теплолюбні види вусачів, що встигли широко розповсюдитися ледь, що не до Балтійського моря, зазнали вимирання і їх ареали скоротились до території північної межі Волино-Поділля й Західного Поділля у тому числі, де, на той час, зберігся відносно м’який і теплий клімат. Однак кліматичні пертурбації на тому не завершились і близько 2,5 тисячі років тому розпочався Субатлантичний час – період ще більшого похолодання, який протривав до середини ХХ століття, з критичним мінімумом у XVII-XIX століттях – Малим льодовиковим періодом. У той час теплолюбні балканські та понтійські вусачі, північніше 48 паралелі, вимерли, виживши лише в окремих ізольованих рефуґіумах (буквально: “сховищах” – авт.) на Західному Поділлі, де вони дожили до наших днів… Наприклад, острівна популяція Фітеції тигрової на Західному Опіллі (Phytoecia tigrina (Mulsant 1851); невеличкі острівні популяції Кліта-імітатора квіткового (Plagionotus floralis (Pallas, 1773), що розтяглись від Українського Розточчя аж до Люблінської височини; розрізнені по Східному Покуттю і Кременеччині оселища Вусача-коренеїда хрестоносцевого (Dorcadion equestre (Laxmann, 1770)… Основні ареали цих видів знаходяться далеко на півдні й жодним чином не сполучені із західноподільськими…

Із середини ХХ століття триває нове потепління, його наслідки особливо помітні для фауни жуків-вусачів на Західному Поділлі у останні два десятиліття – розпочалась нова хвиля міґрації південних видів на північ. Сьогодні виявлено просування через Поділля на захід і північ двох середземноморсько-понтійських видів: Лейопа булавоного (Leiopus femoratus Fairmaire, 1859) та Аґапантії артишокової (Agapanthia cynarae (Germar, 1817), а також одного східнопалеарктичного виду Трихофера польового (Trichoferus campestris (Faldermann, 1835).
Важливим фактором формування фауни вусачів на заході Поділля є також антропогенна інтродукція деяких видів, наприклад, сибірського Вусача ялинового Урусова (Monochamus urussovii (Fischer von Waldheim, 1806).

Далі буде…

admin Written by:

5 Comments

  1. Червень 13, 2012
    Reply

    Щиро вітаю з публікацією! Щоб то була не остання!

    А ще маю таке питання щодо видів в ізольованих локалітетах – наприклад, тієї ж Фітеції тигрової. Наскільки я зрозумів з тексту, цей ареал є ізольованим від основного ареалу виду протягом кількох століть, а то й тисячоліття.
    То ж чи виникли за цей час якісь генетичні та/або стійкі фенотипічні відмінності між цими популяціями? Це, мабуть, дуже цікава тема для дослідження: невже ніхто не займався?

  2. Червень 14, 2012
    Reply

    Дякую, пане Shao! Стараємося.

    Щодо ізольованих локалітетів Фітеції тигрової, то, дійсно, ніхто нічого у її ґенетиці чи фенетиці не вивчав…

  3. Дикий
    Червень 19, 2012
    Reply

    Добру справу робите. Наснаги!

  4. Червень 24, 2012
    Reply

    Дякую, пане Дикий, – стараємося.

Написати відповідь до admin Скасувати відповідь

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + 1 =