СТАНІСЛАВІВСЬКІ РЕФЛЕКСІЇ

Нічна ілюмінація станіславівської ратуші. Джерело ілюстрації: http://mr-brut.livejournal.com

Андрій М. ЗАМОРОКА

 

До дня 350-ліття Нашого Станіславова

 

Закохатися у Станіславів, чи то пак Івано-Франківськ, – неважко. Важко його покидати, а ще важче розлюбити. Чим так причаровує “Місто в липах”? Схоже, що відповіді на це запитання не дасть ніхто. Але того, хто мандрував вуличками та двориками цього міста, раптово сповнювало якесь дивне відчуття, що не піддається а ні розумінню, а ні будь-якому поясненню. Воно десь там глибоко у підсвідомості, де криється людська інтуїція, саме у цьому і є та містична загадковість Станіславова, що так вабить своєю непересічністю.

У першому наближенні місто як місто – колійовий двірець, себто залізничний вокзал, з його незмірною метушнею, зустрічає мандрівника, залишаючи у пам’яті перші часом уривчасті, а часом хаотичні спомини. Але хаос тут існує лише на перший погляд – насправді все упорядковано і відбувається за своїми власними, внутрішніми, можна сказати, філософськими законами. Спершись на призьбу вокзалу, а він ще пам’ятає приїзд найяснішого австрійського цісаря Франца Йосипа, озирнувшись неквапом, можна не те що помітити, але й відчути отим шостим відчуттям – інтуїтивно, сплетіння сучасних постіндустріально-урбаністичних та призабутих помпезно-імперських струн його єства. І от, на фоні цього історично-філософського тла, відбувається дійство, яке, наче у фантастичному романі, можна проживати знову і знову – щодня. Ритм, який задають жовті пижівки, курсуючи нескінченними вервицями в обидві сторони брукованої площі, вихлюпується на нарід, створюючи справжній вир людських думок, висловлених в голос. Колоритна словесно-ментальна суміш діалектів та говірок гуцулів, бойків й опільців з мізерним вкрапленням покутців і лемків, викликає у мандрівника незбагненне відчуття ірреальності довколишнього дійства.

Станіславівська фортеця - потужний і неприступний бастіон XVI століття, тепер збереглась лише як музейний макет... Джерело ілюстрації: http://cultprosvet.com

При другому наближенні, покинувши пенати вокзалу, мандрівник пізнає місто у його європейському дусі. Станіславів розпочинається з ратуші – вона його серце, вона його душа, вона його історія, вона ж його майбутнє… Як і будь-яке центрально-европейське місто, без різниці, чи то в Польщі, чи то в Чехії, чи то в Саксонії, чи то ще де інде, Станиславів є дитям філософської концепції Томазо Кампанелли “Місто Сонця”. Його зводили, як місто-фортецю, – самодостатню і незалежну, а центром світобудови Станіславова стала ратуша, що шпилем впирається в піднебесся посеред Ринкового Пляцу. В усі сторони від неї, наче промені сонця, розбігаються вулиці, а крила самої ратуші точно вказують на сторони світу. Її призначення в різні часи було різним: у первинному задумі вона була маґістратом, пізніше тут розмістився військовий гарнізон, склад боєприпасів, в’язниця, а тепер музей.

Станіславів періоду пізньої Австрійської Імперії - межа ХІХ-ХХ століть. Джерело ілюстрації: http://ivanofrankivsk.files.wordpress.com

Для будівництва міста Андрій Потоцький – засновник Станіславова – запросив знаного італійського архітектора Франсуа Корасіні, який в центрі міста звів квадратний пляц з ратушею, в кутах якого розмістилися чотири храми: українська катедра, польська колеґіата, вірменська церква та єврейська синагога. В стороні від цього ансамблю зведено палац Потоцьких, а довкола місто оточили мури і вали з гарматами та рів наповнений водою. Фортифікація до нинішнього дня збереглась лише у вигляді фраґменту мурів XVII століття у Фортечному Провулку та валів поруч вулиці Шопена.

Давній дух Станіславова зринає з його історичного герба... Джерело ілюстрації: http://malakava.com

Третє наближення до Станиславова – це для тих, хто уже закохався у “Місто в липах”. Для тих, хто сповна надивившись на архітектурні атракції позаминулого століття, для тих, хто наслухавшись легенд, байок і правдивих розповідей про тутешні історичні оказії, для тих, хто перебуваючи в одному з містом ментальному просторі, готовий побачити те, що невидиме для заклопотаного буденністю станіслав’янина. Це уже метафізична подорож в серце міста – не до ратуші, що в центрі, а до його сутності. Мандрівник повинен відчути себе алхіміком, що шукає філософський камінь, витворений трьома століттями урбаністичного простору Станіславова. От тоді, коли звернувши, скажімо, до прикладу, на коротесеньку вулицю Тринітарську – вузесенький, брукований провулочок, який впирається у шпилясті обриси колеґіати на тлі вечірнього неба, мандрівник розуміє, що вона нескінченна, бо веде не з однієї вулиці на іншу, а з минулого у майбутнє. І у пожовклому листі липи, прибитому до холодного бруку осіннім дощем, вгадується швидкоплинність людського буття. А місто тут буде ще довго…

admin Written by:

One Comment

  1. Михайло км.45
    Липень 5, 2012
    Reply

    Привіт !
    Прикрасний сайт.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

59 − = 54