СТАНІСЛАВОВУ – 350!

Руслан ЖИРАК

Будь-яке місто і наше, зрозуміло, не виняток – це окремий велетенський орґанізм, який живе своїм життям, зі своєю історією, проблемами, радощами, таємницями… Проте, перебуваючи щодня в його обіймах, ми часто втрачаємо здатність помічати в ньому щось, можливо, дрібне, але від того не менш цікаве і неповторне. Напередодні 350-літнього ювілею, якось мимоволі спіймав себе на думці, що справді гордий за рідне місто, яке можу назвати своїм, адже саме тут я народився і провів все своє свідоме життя… Постараюсь менше вдаватись до окремих фактів і чисел, адже про місто і його історію ми вже писали, а просто поділюсь своїми враженнями і емоціями від того, що оточує нас щодня і на що, хоч інколи, варто звернути увагу, де зупинитись і над чим поміркувати…

Івано-Франківськ, чи, радше, Станіслав часто люблять порівнювати зі Львовом, Краковом, ба, навіть, Віднем. Проте, воно ориґінальне і самодостатнє, то ж не дивно, що ще з 2007 року, коли Івано-Франківськ обрали найкомфортнішим місцем для життя (за даними опитування журналу “Фокус”), місто не опускалося нижче п’ятого місця, а минулого року знову ввійшло до трійки найкращих. Тут є все: пафосно проводяться різноманітні міжнародні імпрези і не менш помпезно святкують День блондинки; є свій “Білий дім” і “Беверлі-Хілз”; чимало туристів і анґломовних написів, хоч мало хто з місцевих і розуміє їх справжню суть; на периферійних вуличках і в самому центрі міста дружньо співіснують сучасні кінотеатри і ґазетні кіоски, вишукані ресторани і аванґардні “кафешки”, при тому що в місті за минулий рік зафіксовано найнижчий показник злочинності серед усіх міст України!

Практично щодня, вирушаючи у справах, чи поспішаючи додому з роботи, ми буваємо в центрі міста, хоча, мабуть, і не здогадуємося, що в нашого міста історично було два центри. Перший — площа Ринок, довкола Ратуші а другий — те місце, яке ми звикли називати “Соткою” або “Стометрівкою”. Вуличка, завдовжки з пів кілометра, є живою артерією міста, сповнена життя, вона є одночасно улюбленим місцем для бізнесових зустрічей чи романтичних прогулянок. Не всі знають, що на початках свого існування вулиця Незалежності називалася Тисменицькою дорогою, адже починалася одразу за Тисменицькою брамою Станіславівської фортеці, а найбільшої важливості набула після появи в місті залізниці, адже сполучала місто і вокзал. Власне тоді сформувався новий центр міста. По обидва боки споруджувались вишукані крамниці з переповненими вітринами, спокусливі кав’ярні та цукерні. Це була презентабельна вулиця з широким тротуаром з тесаного каменю, по якому прогулювались елеґантні панянки у супроводі ґалантних кавалєрів, демонструючи шикарні стильні вбрання…

Ще й до сьогодні, місто, як велетенська губка, вбирає в себе все, що має хоча б якийсь натяк на “інакшість”. Тільки тут, завітавши в кав’ярню чи ресторацію можна почути емоційну галицьку говірку і автентичні гуцульські переспіви, а щоранку, вирушаючи на роботу в громадському транспорті, дізнатися від випадкових сусідів порцію місцевих новин приправлених колоритним бойківським чи покутським слівцем. Проте, є тут щось своє, неповторне: звички і традиції, герої і диваки. Навряд чи десь у Львові чи Києві вдасться почути таке знайоме і колоритне кожному мешканцю міста жебракування: “Пане, пане, дай пару копійок…” від місцевого дивака на “Стометрівці”, а потім ще порцію його незрозумілого бурчання, яке, втім, викликає щиру посмішку навіть у найсерйозніших перехожих…

Міфи і леґенди, це ще одна родзинка, яку справжні мешканці міста мають не просто знати, а й розповідати іншим. Зрозуміло, що згадати всі важко, але деякі таки розповім. Добре відомо, що, мабуть, найпопулярнішою у місті є вулиця Шевченка (яка з кінця 19 ст. і аж до 1956 року носила назву Липова Алея) — затишна, зелена, ідеальне місце для побачень чи відпочинку з дітьми. Однак, не всі знають, що ця вулиця мала недобру славу. Саме тут, в приватній садибі, 28 вересня 1868 року виникла пожежа, яку назвали “Мармулядовою”, внаслідок якої згоріла половина міста – 260 будинків: Ратуша, церкви, пошта, суд, театр… Збитки від пожежі склали небачену на той час суму 1 мільйон австрійських ринських!

Однак, на цьому містика не закінчується. Виявляється, у центрі сучасного міського парку стояв колись будинок багатія Дошота, який був хорошим мисливцем і мав величезну колекцію зброї, яку зберігав в підвалі. Була в нього донька, яку він дуже любив. Одного разу, коли батька не було вдома, вона порушила заборону і спустилась до темниці, однак, двері самовільно закрилися і вийти звідти вона не змогла… Після повернення батько наказав обшукати все довкола, але доньку так і не знайшов. З горя він з дружиною залишили маєток і повернулися аж через рік. Одного дня він збирався на полювання і спустився в підвал, де і знайшов мумію доньки… З того часу і до сьогодні існує легенда, що іноді на одній з алей парку біля атракціонів, перед світанком можна побачити привид дівчинки в білому вбранні з рожевим бантиком…

Ще одне місце оповите леґендами – Вовчинецькі Гори за містом – справжня знахідка для любителів відпочинку на природі, велотуристів чи романтиків, які хочуть побачити вогні нічного міста. Добре відомо, що в часи виникнення міста поширеною була “мода” на магію, то ж його засновники не лише піддавались такому впливу, а й самі активно залучались до містичних ритуалів. Леґенди стверджують, що Ревери-Потоцькі вчилися окультній науці у легендарного кабаліста ребе Еліяху, що жив у печері недалеко від Станіславова, за шість кілометрів на північ від цитаделі, у, так званих, Вовчинецьких Горах. Вельможі зверталися за порадою до кабалістів, питали про майбутнє, просили захисту від прокльонів, з їх допомогою шукали підземні скарби і передбачали ворожі напади… Зрозуміло, що вірити в ці байки чи ні, вирішувати Вам, але знати про них зайвим не буде…

Якщо говорити про реальніші речі, наприклад архітектуру, то в Івано-Франківську можна побачити все: фортечні мури і ратушу, церкви і костели, синагогу і банки, меморіальний сквер і парк атракціонів, пасажі і вілли. Тут тісно переплелись і гармонійно вживаються бароко і класицизм, сецесія і конструктивізм. Що й говорити, якщо в місті налічується 559 пам’яток архітектури, з яких близько десятка загальнодержавного значення! Проте, щоразу, прогулюючись стометрівкою чи площею ринок підсвідомо звертаю увагу на те, що всі будинки довкола кольорові Це додає настрою і робить саме місто яскравішим. Особливої уваги заслуговує міська Ратуша – його серце і символ, подібно до того, як Ейфелева вежа в Парижі чи Статуя Свободи в Нью-Йорку. Вона змінювалась і поставала заново чотири рази – від дерев’яної до мармурової, а зараз це єдина ратуша в Україні (а є думки що і в Європі) збудована в стилі модерн. ЇЇ висота49,5 метриа вінчає конструкції купол з позолотою, що робить її єдиною цивільною спорудою в Європі з таким покриттям!

З серцем ми розібрались, тепер залишилось згадати і про душу, а саме – наші фонтани, які виблискують на сонці всіма барвами, а деякі ще й співають! Ще одне, що постійно заворожує і змушує мимоволі зупинитись — незвичні скульптури з каменю і заліза, які, ніби оживають на вулицях і в парках. Цікаво, що їх місто, дивним чином навчилося отримувати практично задарма!

Побутує думка, щоб по справжньому оцінити місто, треба його покинути на деякий час… А повернувшись, перше, що ми помічаємо і оцінюємо – це, звісно, вокзал. Здавалось би нічого дивного і цікавого… Проте, мабуть, не кожен знає, що наш залізничний вокзал було збудовано ще в 1866 році! 1 вересня потяг, який рухався зі Львова до Чернівців майже годину простояв у Станіславі. Цікаво, що лише через три роки після того з’явилася залізниця в Харкові, а ще за рік у Києві. Цікаво, що саме на вокзалі, вперше в місті спалахнуло електричне освітлення. На той час залізничний вузол у нашому місті вважався настільки потужним, що саме тут, а не у Львові чи Кракові, відкрили дирекцію залізниць (теперішній головний корпус медуніверситету), а на перон вокзалу виходив сам цісар Франц Йосиф!

Вокзал можна назвати унікальним і зараз, адже з його перону щодня курсують чотиривагонні дизель-потяги, які в народі називають “Червоною рутою” — “реліктові” залізні коробки, які їдуть… Дуже повільно… Зі швидкістю менше, ніж сорок кілометрів за годину… Але вперто і головне, на диво вчасно… При нагоді скористайтесь можливістю проїхатися в них, адже це справжні “динозаври”, зі своїми роками “втрамбованими” порядками і законами і, навіть, постійними “клієнтами”, яких називають пасажирами!

І, мабуть, найдивніша, але від того не менш приємна причина ґонору за рідне місто — це можливість жити одночасно в двох містах… Це фантастика, але воно таки існує… Колись давно Івано-Франківськ називався “Вільне Королівське Місто Станіславів”. Спочатку воно належало Польському Королівству, потім опинилося під владою Австрійської Імперії, було у складі Королівства Галичини і Лодомерії. Сучасні вулички і майдани носили імена королів, королев, цісарів, більшість з яких вже давно забуті… Сьогодні ми живемо в Івано-Франківську, але щоразу милуємось будівлями і спорудами Станіславова, в сучасному образі якого б’ється серце старого міста і панує його особливий дух – сакрум!