Андрій М. ЗАМОРОКА
Закінчення. Початок.
Село Красносілка виявилось забутим богом і людьми далеким осколком людської цивілізації без автобусного сполучення і навіть маґазину… Після нетривалих балачок із місцевим населенням, яке з величезними очима та розкритими від подиву ротами, прислуховувалось до нашої галичанської говірки, ми зрозуміли, що звідси вибратись буде важкувато…
“План А” – упіймати супутній транспорт виявився невдалою ідеєю, адже впродовж 40 хвилин галасування на місцевій “трасі” ми так і не побачили жодного автомобіля! “План Б” – пішки здолати 15 км до райцентру, тобто селища Білогірська, на щастя, не був зреалізованим. Як виявилось, у таку ж ситуацію, як і ми, втрапила група туристів із Енергодару (Запорізька область – авт.). Після нетривалих перемовин із ними, ми звернулись до місцевого водія, який згодився відтранспортувати усіх нас туди, куди буде потрібно. Вирішено прямувати до селища Нижньогірська туди, де є залізничне сполучення.
Села Радянське, Кіровське, Ленінове – вся ця атракційна колійова подорож своєрідним кримським комуністично-нафталіновим резерватом – “парком совєцького періоду” – закінчилась на платформі Прісноводна близько 12 години ночі…
Ніч була напрочуд ясною – місяць у повні вихоплював із темряви силуети поодиноких дерев та будиночки місцевого люду. Незважаючи на пізній час, повітря все ще було гарячим, а степ довкола був наповнений стрекотінням цикад та цвіркунів і гучним райканням жаб на ставочку поруч.
Йти було добре – крізь нічний степ нас вела асфальтова дорога, яка збігала долів від села Станційного до с. Верхньозаморського, а відтак і до Нижньозаморського. Зрештою, намацавши у пам’яті й на місцевості стежину, яка звивалась крутим схилом пагорба, ми рушили поміж височезних трав. У примарному місячному світлі, вони скидались на хвилі безмежного і чаруючого моря. Трави мінились усіма відтінками синього, блакитного і сірого, збігаючи на ніц у видолинках, та здіймаючись новим валом на вивищеннях. З долини линув етерний і терпкий запах маслинок, які густим гаєм розкинулись на березі Казантипської затоки.
Маслинки, покручені і натомлені кримським сонцем, – вони примарно виглипували із темряви ночі, вихоплені місячним сяйвом. Наша стежина, що зміїлась між групами дерев та дюнами, врешті вибігла до окраїни води – моря. Як на диво, воно було цілковито спокійним, навіть хвилі прибою, які ніколи незнають спокою, нині мовчали – панував штиль. Ця містерія зачаровувала і заспокоювала…
Кілька наступних днів ми провели у Караларському степу під палючим сонцем, яке на наших очах спопеляло ще зелені й соковиті трави, перетворюючи усе довкола у пожухлий і безжиттєвий простір. Повітря тут пахне полином і степовим різнотрав’ям, а далекі пагорби мерехтять у струменях гарячих потоків. Тутешні терени причаровують незвичним для рівнини рельєфом і рідкісною недоторканістю своїх просторів. Ніколи не ораний степ, перетинається незліченними байраками та кам’яними пагорбами незвично помаранчевого кольору. Такого забарвлення каменям надавють суцільні килими яскраво-рудого лишайника-ксантонії.
Між пагорбів неспокійно розвівається ковила, а скелі заливають сині квіти льону. Спекотне і пряне повітря розтинають незліченні голоси жайворонків, цикад і сарани. У байраках, ярах та видолинках все ще зеленілись височенні, як на Крим, трави соковито-смарагдового кольору, у повноті свого цвітіння. Тут же, подекуди, звеселяючи краєвид, невеликим групами зеленілись чагарники.
Караларський степ не очікувано обривається в Азовське море. Скелястий беріг, густо мережений мисами та піщаними бухтами. На віддалі від морського плеса, скелі густо порослі колючими чагарями із кизилу, шипшини, глоду, терену, бирючини тощо. Усе це разом сплетено у єдиний моноліт завдяки хмелю, аспараґусу та іншими виткими і чіпкими рослинами.
Природа активно веде експансію на піщаний пляж заселяючи його всілякою солончаковою і аренофільною (пісколюбною – авт.) рослинністю. Серединні частини бухт зайняті полином та злаками з поодинокими маслинковими деревами.
Там, де морські хвилі у період шторму досягають берега, рослин немає взагалі – це практично ідеальний піщаний пляж, всіяний різноманітними черепашками та мушлями молюсків, панцирами крабів…
Меотида – Азовське море нещадно вгризається у далекі миси, що видаються із суходолу. Його хвилі поволі, з великою витримкою, день за днем підмивають і відколюють від берега велетенські брили та цілі скелі… Повалені у теплі води Азову, вони густо поросли водоростями, ставши надійним прихистком для зграйок дрібних риб, а також морських анемон – актиній, котрі, озброєні жалкими щупальцями, підстерігають необачну жертву. У небачені зграї збиваються дрібні рачки, яких виносить на беріг хвилями.
Наша мандрівка завершилась на симферопільському залізничному вокзалі – після кількагодинних добирань до Джанкою, а відтак до Симферополя, – ми зі спокійним серцем і повні неповторних емоцій поверталися до нашого рідного Станіславова…
Be First to Comment