МОРСЬКЕ ВІДКРИТТЯ КІНЦЯ XX-ГО СТОЛІТТЯ

Ігор ЮРКЕВИЧ та Андрій ГЛОВ’ЯК

До 1997 року районом розповсюдження целакантів вважався тільки південний захід Індійського океану (з центром на Коморських островах), але після відкриття другого виду (Latimeria menadoensis) ряд Целакантоподібні отримав розірваний ареал з відстанню між частинами приблизно 10 000 кілометрів. Зразок, що був виловлений біля устя річки Халумна в 1938 р. був пізніше визначений як занос із коморської популяції, з району островів Гран Коморо або Анжуан. Вилови в районі Малінді (Кенія) та знаходження сталої популяції в бухті Содвана (ПАР) розширили карту розповсюдження виду коморський целакант вздовж східноафриканскього узбережжя.

Першого живого целаканта знайшла Марджорі Кортні-Латимер у грудні 1938 року, коли досліджувала риб, виловлених рибалками, які ловили акул біля устя річки Халумна, і звернула увагу на незвичайну рибу синього кольору у їхньому улові. Вона витягла рибу із загальної купи та принесла її до музею, але не змогла визначити, до якого виду та належить. Не в змозі знайти таку рибу в жодному визначнику, вона намагалась зв’язатись з професором іхтіології Джеймсом Леонардом Брайлі Смітом, але без успіху. Не маючи можливості зберегти рибу, Марджорі Латимер віддала її таксидермісту для виготовлення опудала. Коли професор Сміт повернувся до музею, він одразу ж впізнав в опудалі целаканта, добре відомого з викопних рештків. Він опублікував опис цієї істоти в березні 1939 року, давши їй латинське ім’я Latimeria chalumnae на честь Марджорі Латимер та місця знахідки (р. Халумна). Також професор Сміт дав цій рибі назву, що потім стала її загальновідомим ім’ям — “Живе-викопне”. Після знаходження першого целаканту в 1938 році другий екземпляр виду був пійманий лише в 1952-му; при цьому він не мав переднього спинного плавця, Джеймс Сміт нею зацікавився. Спочатку він описав його як інший вид, Malania anjouanae. Але коли пізніше, після прискіпливого вивчення зразка, було виявлено, що, за винятком відсутності першого спинного плавця, його анатомія повністю співпадає з першим зразком, цю рибу було віднесено до виду Latimeria chalumnae. Вірогідно, вона втратила плавець природним шляхом — наприклад при зустрічі з акулою, або застрявши в риболовній сітці.

Другий вид ряду, індонезійський целакакант, був відкритий у водах біля міста Менадо, розташованого на північному узбережжі о. Сулавесі, у 1997 році Марком Ердманом, біологом з Каліфорнії. Виходячи з місця знахідки (м. Менадо), тварині присвоїли назву Latimeria menadoensis.

На 2006 рік індонезійський целакант відомий лише за чотирма зразкам: дві риби були випадково впіймані сітками за допомогою яких, ловлять акул, а ще двох бачили під водою з батискафу. Всі існуючі зараз (2007 рік) фотографії живого індонезійського целаканта під водою, зроблені Марком Ердманом, є знімками однієї риби, впійманої рибалкою і пущеною у воду ще живою.

В минулому, в огляді еволюції целакантів, 83 види цього ряду жили в проміжку часу від середнього Девону (380 мільйонів років тому) до верхнього Крейдяного періоду (75 мільйонів років тому). Зараз відомо два види: коморський целакант (Latimeria chalumnae) та індонезійський целакант (Latimeria menadoensis). Індонезійський целакант був відкритий лише 18 вересня 1997 року, і про біологію цього виду відомостей практично немає. Майже всі дані, наведені в літературі, накопичені при дослідженні біології коморського целаканту; але, зважаючи на те, що різниця між видами дуже незначна (достовірно встановити, що індонезійський целакант є окремим видом, вдалося лише після генетичних досліджень), і відомі риси біології індонезійського целаканта повністю збігаються з такими у коморського, наявні дані можна з великою вірогідністю відносити до них обох. Найбільше різноманіття целакантів на протязі їхнього існування спостерігалось в нижньому Тріасі (16 видів) та верхній Юрі (8 видів). Більшість скам’янілих рештків целакантів відомі з морських відкладень, але вони також знаходяться і в місцях існування прісноводних водойм.

Сучасні целаканти є одними із найбільш рідкісних живих істот, що практично не змінились на протязі 400 мільйонів років. Целаканти, що збереглися до наших днів, є тропічними морськими рибами, які населяють прибережні води на глибині приблизно 100 метрів. Схоже на те, що вони віддають перевагу районам крутих обривів з невеликими відкладеннями коралового піску. Гемоглобін у L. сhalumnae при температурі 16—18°С найкраще приєднує кисень. Ця температура співпадає з глибиною 100—300 метрів в більшості районів, заселених целакантами. З огляду на те, що ці глибини мають досить незначну кількість їжі, целаканти в нічний час часто спливають для харчування до меншої глибини. Вдень целаканти занурюються назад до рівню, що надає найбільш комфортну для них температуру, і групами ховаються в печерах та під кам’яними навісами. В цей час повільне пересування або плавання за потоком води замість швидких рухів, вірогідно, слугують для збереження енергії. Тобто, якщо рибу витягнути на поверхню, де температура вища 20°С, вона зазнають сильного стресу, після чого уже не може вижити, навіть якщо їх повернути у воду.

На теперішній час в ряді Целакантоподібні виділяють одну родину Latimeriidae з одним родом Latimeria, що включає два види: Latimeria chalumnae та Latimeria menadoensis. Згідно ґенетичних досліджень, ці види розділились 30-40 мільйонів років тому. У обох видів (коморського та індонезійського целакантів) самки виростають в середньому до 190 сантиметрів, самці — до 150, і важать 50—90 кілограмів; народжуються целаканти 35—38 сантиметрів завдовжки.

Забарвлення L. сhalumnae синювато-сіре з великими сіро-білими плямами, розсипаними по тілу, голові, та м’язистих основах плавців. Малюнок, що його формують білі плями, є індивідуальним для кожної окремої риби, і це використовується для ідентифікації при підводних спостереженнях. Світлі плями на тілі – це прикріплені до луски сидячі асцидії, вони також оселяються на стінах печер, де збираються целаканти; також такі асцидії є характерним елементом ландшафту, де целаканти пересуваються. Таким чином, даний тип забарвлення забезпечує добре маскування у відповідному біотопі. Вмираючий коморський целакант замість синюватого кольору набуває коричневого; в той же час індонезійські целаканти забарвлені в коричневий колір на протязі всього життя, з помітним золотистим блиском на в місцях світлих плям.

Дослідження сучасних целакантів виявили, що вони мають багато спільних рис з хрящевими рибами. Найбільш яскравою характеристикою целакантів є наявність специфічних лопастних плавців. Незважаючи на те, що ці плавці мають дещо спільне з лопастевими плавцями викопних легеневих риб, рипідістій та деяких багатоперових, ніяка інша група риб не розвинула одразу сім лопастевих плавців такої будови. Дорослі целаканти мають дуже малий головний мозок, що займає лише 1,5% від загального об’єму черепної порожнини. Ця риса спільна з багатьма глибоководними акулами та шестизябровим електричним скатом.

При перечікуванні денного часу целаканти збираються досить великими групами: одного разу в підводній печері було нараховано 19 дорослих риб, що повільно рухались за допомогою парних плавців, при цьому ніколи не торкаючись одна одної. Вночі всі риби поодинці переміщуються ближче до поверхні. Вже після перших спостережень в 1987 році при зануренні батискафу GEO, біолог Ганс Фріке відзначив, що вночі всі целаканти дозволяють переносити себе течіями води. Парні плавці стабілізують дрейфуючу рибу таким чином, що вона заздалегідь обминає будь-які перешкоди. Коморський целакант пристосований до нічного придонного харчування з повільним рухом. Він споживає бентосні організми, такі як анчоуси-світляки (Myctophidae), глибоководні риби-кардинали (Apogonidae), каракатиці та інших головоногих, люциани, і навіть головату акулу (Cephaloscyllium). Більшість з цих об’єктів харчування переховується у підводних печерах.

До 1975 року коморський целакант вважався яйцекладучим, позаяк в організмі 163-сантиметрової самки, виловленої біля острову Анжуан в 1972 році, було знайдено 19 яєць, що формою та розміром нагадували апельсин. Але пізніше інша самка, довжиною 160 сантиметрів, що була виловлена біля Анжуану в 1962 році, і перебувала в експозиції була розітнена в 1975 році. Співробітники музею провели розтин для взяття проб тканин внутрішніх органів, і виявили при цьому в яйцеводах самки п’ять добре розвинутих ембріонів довжиною 30-33 сантиметри, кожний з великим жовтковим міхуром. Це відкриття свідчить, що целаканти є живородними.

Після того, як в 1952 році було впіймано другого живого целаканта, Коморські острови (тоді колонія Франції) були визнані “домівкою” цього ряду. З часом всі наступні екземпляри були задекларовані як національна власність, а другий екземпляр було оголошено “викраденим” у законних володарів; тільки французам надавалось право добувати целакантів. Тим не менше, ряд країн отримали целакантів від Франції в якості дипломатичних дарунків.

Масштабні наукові дослідження целакантів на Коморах почались на початку 1980-х років, і в той же час виникла чутка, що рідина з нотохорди целакантів подовжує життя. Таким чином, швидко утворився чорний ринок, де ціни доходили до 5000 доларів США за рибу (близько 8000 в цінах на 2006 рік). Найбільшого розмаху нелегальний вилов досяг за часів політичного заколоту і наступного правління на Коморах білого найманця, що називав себе полковником Баку. Після цього целаканти були визнані видом, що потребує невідкладних заходів охорони, для чого в 1987 році в Мороні (столиці Федеративнної Ісламської Республіки Коморських островів, острів Гранд Коморо) було засновано Раду Охорони Целакантів (Coelacant Conservation Council, CCC).