ҐОРҐАНІАДА: РІКА, ЯКОЇ НЕМАЄ

Ситний збігає десятками великих і малих каскадів
Ситний збігає десятками великих і малих каскадів (світлина Андрія М. Замороки)

Андрій М. ЗАМОРОКА

Про ріку, яка збігає з гір і губиться десь у земних надрах, а потім виринає в низах, вперше я почув від одного з викладачів, ще як навчався в університеті. Все ніяк не вистачало часу щоб з’їздити в цей дикий край. Нарешті, зібравши когорту знайомих, – затятих туристів, ми подались в мандри. Маршрут з Яремчі через перевал Пересліп, вниз по Зелениці до місця впадіння в неї потоку Ситного, а відтак повільний підйом по ньому – нічим екстраординарним не відзначається, проте займає цілий день, – майже, двадцять кілометрів. За мету собі поставили пройти по дну ущелини у верхів’ях Ситного й за одне піднятись на вершину Поленської.


Сонячні промені прориваються крізь темряву смерекового лісу (світлина Андрія М. Замороки)
Сонячні промені прориваються крізь темряву смерекового лісу (світлина Андрія М. Замороки)

Зажеврів ранок і зоря вирвала з лап ночі різкі обриси гір. Ще було доволі тихо, лише подекуди з напівмороку чагарників долинали крики сонного птаства. Проте, у нашому таборі уже ніхто не спав – ми допивали каву після сніданку й пакували свої наплічники, щоб з першими променями сонця вирушити на дослідження ущелини потоку Ситного. З усіх сторін шлях обступили стрункі смереки, а стара і уже закинута ґрунтова дорога в’ється понад річкою, тулиться до схилу й уперто біжить в незвідане. Раптово смереки розступаються, а дорога, поросла травами, врізається у бурхливі води річки. Сонце саме визирнуло з-за верхівок смерек і в його ранішньому теплі, серед щедро зрошених трав і квітів ми зупиняємось на привал. Дерев’яний місток через річку, збитий з двох колод і облаштований поруччям – це той рубіж за яким починається ущелина. Дорога далі підіймається траверсом понад ущелиною й губиться в різнотрав’ї біля підніжжя Кози Гори, а нам в іншу сторону – по бездоріжжю, все понад рікою. Розніжені в променях вранішнього сонця ми якось ліниво але оптимістично балакаємо про те, що на нас чекає попереду. Як же ж Ситний виривається з-під землі: водоспадом чи каскадами? Нарешті терпіння вривається і ми один за одним рушаємо. Якась мить і світ різко змінюється. До самої води підступають вільхи й дрібні кущі верби, вони змикаються над річкою, утворюючи галерею. Позаду них могутньо здіймаються в небо смереки та подекуди ялиці, а з кожної прогалини визирають жимолості та квіти доронікумів (Doronicum austriacum Jacq.). Все це багатство життя, разом із густими молодими ялинками, утворюють суцільну непрохідну стіну “карпатських джунґлів”. Схожості з джунґлями надає ще й хитросплетіння єдиної карпатської ліани – ломиносу альпійського або атраґени (Atragene alpina L.). Коли атраґена цвіте, видається, що цвітуть смереки – на їхніх гілках невідомо звідки з’являються великі розкішні блакитні квіти.

Доронікум австрійський (світлина Андрія М. Замороки)
Доронікум австрійський (світлина Андрія М. Замороки)

Просуватися крізь занімілі але сповнені життя нетрі важко, нам доводиться перестрибувати з каменя на камінь, чіплятися за густі чагарники, брести у воді. А ріка стає зовсім вузькою і дуже бурхливою – міріади бризок здіймаються на кожному перекаті, біля кожного каменю і стовбура; вона шумить і клекоче – ось воно істинне серце гір! Ми підіймаємось вверх, огинаючи кожен черговий перекат та поріг, а ущелина стає все вужчою і вужчою. Раптово вільхи і верби розступаються й перед нашими очами відкривається велична колонада смерек. Далі йти стає легше, але зненацька шлях перекривають повалені стовбури і нагромадження порослих мохом каменів. Ситний перетворюється в каскад перекатів і маленьких водоспадів за кожним з яких іде невеликий, проте доволі глибокий басейн. Тут все вологе і навіть у найспекотніший день не висихає, та й зрештою і сонце в це царство мохів та папоротей не часто пробивається крізь густу рослинність і круті схили. В якомусь місці ущелина стала ширшою, і ми вичвалавши з ріки, пішли по подушках м’яких мохів. Ліс на правому березі Ситного залишився далеко позаду, а до самої річки збігають ґрехоти – розсипи пісковиків вкритих накипом жовтого лишайника кладонії, а з ними групи старезних і могутніх кедрів. Взагалі ці дерева нічого спільного з кедрами не мають – то лише тривіальна назва, а належать вони до виду сосни кедрової європейської (Pinus cembra L.). Саме тут Ситний виривається з кам’яних обіймів гір – за кілька кілометрів від місця зникнення, і виходить не водоспадом чи каскадами, а просто витікає з-під каменів. Серце сповнюють змішані відчуття: з однієї сторони тішишся, що досяг жаданої мети, де річка знову виходить на білий світ, а з іншої розчарований тим, що вона просто з’являється, а не зривається потужним водоспадом чи серією каскадів…

Смерековий ліс (світлина Андрія М. Замороки)
Смерековий ліс (світлина Андрія М. Замороки)

Короткий привал, обмін думками і далі в путь. Подальший шлях пролягає дном каньйону уже незримого потоку, який в періоди паводків заповнюється водою. Ця місцина є раєм для біолога. Північний схил ущелини, завжди вологий і прохолодний, поріс могутніми смереками з подушками мохів-сфагнумів та австрійської (Dryopteris austriaca Jacq.) і розпростертої папоротей (Dryopteris expansa C. Presl.), а південний – сухий вкритий мохами-гілокоміумами, поросллю кількох видів осок і марними смереками. А розділяє ці два схили долина шириною всього кілька метрів. Дно ущелини, разом з каменями та колодами, густо вистелене мохами, які час-від-часу затоплюються. Подекуди, на каменях, розстелені цілі дернини фіалки двоквіткової (Viola biflora L.) – вона зовсім не схожа на своїх родичів, до яких ми з вами звикли, звичайний обиватель навіть не відразу би й сказав, що це фіалка – дрібні жовті квіти та круглі листочки. Ця рослина росте високо в горах на висотах більше тисячі метрів, по глибоких вологих і холодних ущелинах, біля джерел та струмків. А поруч густі кущики незабудки болотяної (Myosotis palustris L.). Куди не кинь поглядом – повсюдно все незвичайне і загадкове, дике і неходжене. Хочеться щоб воно таким залишалося й надалі.

Ущелина різко звузилась і круто взяла догори. Полуденішнє сонце залило каньйон і ми подерлися вверх на “дамбу”. Її нагорнув льодовик, який сповзав з довколишніх гір тягнучи за собою цілі скелі і навіть хребти, він зупинився на “дамбі” і бурхливий потік – прадід сучасного Ситного сотні років прорізав у нагромадженні скель ту ущелину, якою ми підіймаємося.

Подекуди, прогалини у наметі лісу цілком вкриті осоками (світлина Андрія М. Замороки)
Подекуди, прогалини у наметі лісу цілком вкриті осоками (світлина Андрія М. Замороки)

Кінець льодовикового періоду ознаменував початок атлантичного часу близько дев’яти тисяч років тому. Льодовик відступив, залишивши широке і глибоке ложе де утворилось озеро, а потім вода промила підземний хід і стих пір ріка тікає під землю щоб знову вибігти далеко внизу. Але до дна зниклого льодовикового озера ще треба продертись крізь густий кедрово-смерековий ліс на “дамбі”. Сюдою проходить дорога, яку ми покинули зранку біля містка, тож вийшовши до неї, наш маленький загін дослідників легко і швидко дістався “озера”. Ефект, з яким подорожні виходять сюди важко з чимось порівняти – дорога легенько і невідчутно підіймається вгору, довкола її обступають старі й покручені кедри, а місцями й сосна гірська (Pinus mugo Turra) або на місцевому діалекті жереп, здалеку над лісом підноситься вершина Поленської, а все довкола обрамлено голими кам’яними хребтами. І мандрівник, зачудований мальовничим краєвидом, раптово усвідомлює, що він стоїть на краю велетенської кам’яної чаші, дно якої – це те саме висхле льодовикове озеро, – майже, безкрая лука з поодинокими смереками, а довкола тихо про щось з вітром перешіптуються кедри…

Вранішні смереки та ялиці (світлина Андрія М. Замороки)
Вранішні смереки та ялиці (світлина Андрія М. Замороки)

Попереду велика калюжа, в яку вливається річка, і невідомо куди раптово зникає, а довкола безтурботно буяють двометрові трави і ми прямуємо крізь цей, майже, “тропічний ліс“. …

Посеред долини недавно поставили будинок лісників – він чимось нагадує хатину на курячих лапках з відомої всім дитячої казки. Крізь густі трави ми прорвались до Ситного і його дном попрямували вверх до гори Поленські. Через кілька сот метрів наш загін натрапив на дно безводної річки – на мапі тут позначений потічок, який є лівою притокою Ситного, саме ним ми й попрямували і лише в одному місці виявили воду, яка витікала з густих заростей трав і через кілька метрів зникала під землею. Далі дороги немає, вона колись тут проходила і вела на вирубку на схилі Поленської, але років п’ять нею ніхто не користувався, то вона й заросла густими вербами та молодими смерічками, через які продертися практично неможливо. Ліс тут дуже розріджений і неймовірно красивий. На відміну від густої смеречини, де нижні гілки залишаються на стовбурах дерев, тут стовбури ялин гладкі й схожі на колони в давньогрецькому храмі. І увесь ліс потопає в густих високих травах і квітах: тут зарості жіночої (Athyrium filix-femina L.) та австрійської папоротей, поміж смерек видніються цілі оберемки австрійського доронікуму з його великими жовтими квітами, біліє жовтець платанолистий (Ranunculus platanifolius L.), квітне жовтозілля Фукса (Senecio fuchsii C.C. Gmel.), із зелені виринають яскраві фіолетові суцвіття цицербіти альпійської (Cicerbita alpina L.), велетенські й запашні білі свічки смертельно отруйної чемериці білої (Veratrum lobelianum Bernh.), сині й незвично великі квіти волошки м’якої (Centaurea mollis Waldst. et Kit), височезні схилені голови осоту Вальдштейна (Cirsium waldsteinii Rouy) та багато-багато інших. Все це багатство кольорів і форм тішить око і серце, й мимоволі проймаєшся сакральним благоговінням перед неповторністю й безмежністю природного різноманіття. І ловиш себе на думці: “Як добре, що є ще недоторкані й цілком дикі місцини у наших Карпатах, де вирує і ллється через край життя – не сплюндроване, не затоптане, а безмежно чаруюче”.

admin Written by:

7 Comments

  1. Євген Новосад
    Січень 14, 2010
    Reply

    хороша цікава стаття, буквально кілька доповнень до статті . те що в статті названо дном зниклого озера має свою назву і відоме як уорочоще Нивка. тепер стосовно старої дороги і її походження. вона закинута уже більше п”ятнадцяти років, формальним приводом для її будівництва було сторення локального сполучення з Черником, фактично для уможливлення доступу до кедрів з метою їх вирубування. будівництво дороги було припинено вольовим адміністративним рішенням. хотів би добрим словом згадати невідомого мені адміністратора, бо в іншому випадку сьогодні ми споглядалиб лише пеньки від кедрів на Полєнському.

  2. Січень 14, 2010
    Reply

    Пане Євгене, вдячний за доповнення. Справді ця місцина називається Нивки, а кожен кедр тут пронумерований, проміряний і занесений до реєстру заповідника “Ґорґани”. Нивки і Полєнські – то моє найулюбленіше місце у Карпатах, хоча сюди дістатись важко і далеко. У ці місця я вперше втрапив десь у 2001 чи 2002 році. Від теперішньої хатини -опорного пункту лісників до підніжжя Полєнські вела дорога. Там на схилі була вирубка. Зараз те усе заросло молодняком і сліду уже не має.

  3. Євген Новосад
    Січень 14, 2010
    Reply

    І я Вам дякую, мені на жаль не вдається бувати у тих місцях так часто, як хотілося б, Нивка та Полєнський теж, оні з моїх найулюбленіших місць, правда, Чорногора не відпускає, манить постійно. Згоден і з тим , що підходи до цієї місцини важкуваті.

  4. Січень 14, 2010
    Reply

    Пане Євгене, вважаю, що Чорногора є надто людною, засміченою і заходженою 🙁 .

  5. Андрій М
    Березень 2, 2013
    Reply

    Дуже цікаво було прочитати. Сам туди хочу потрапити. “Не понаслышке” знаю дикість тих країв. Я був на Полєнскому (піднявся з Бистриці). Це був складний похід, але ті місця дуже вразили своєю дикістю, і привязали до себе. Я дуже радий, що тур. маршрути обминають Довбушанку. Нехай серце Горган залишається недоступним для дурних туристів, але привітним для таких розумних мандрівників як автор теми.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

− 1 = 2