ҐОРҐАНІАДА: РІКА, ЯКОЇ НЕМАЄ

Про ріку, яка збігає з гір і губиться десь у земних надрах, а потім виринає в низах, вперше я почув від одного з викладачів, ще як навчався в університеті. Все ніяк не вистачало часу щоб з’їздити в цей дикий край. Нарешті, зібравши когорту знайомих, – затятих туристів, ми подались в мандри. Маршрут з Яремчі через перевал Пересліп, вниз по Зелениці до місця впадіння в неї потоку Ситного, а відтак повільний підйом по ньому – нічим екстраординарним не відзначається, проте займає цілий день, – майже, двадцять кілометрів. За мету собі поставили пройти по дну ущелини у верхів’ях Ситного й за одне піднятись на вершину Поленської.

Зажеврів ранок і зоря вирвала з лап ночі різкі обриси гір. Ще було доволі тихо, лише подекуди з напівмороку чагарників долинали крики сонного птаства. Проте, у нашому таборі уже ніхто не спав – ми допивали каву після сніданку й пакували свої наплічники, щоб з першими променями сонця вирушити на дослідження ущелини потоку Ситного. З усіх сторін шлях обступили стрункі смереки, а стара і уже закинута ґрунтова дорога в’ється понад річкою, тулиться до схилу й уперто біжить в незвідане. Раптово смереки розступаються, а дорога, поросла травами, врізається у бурхливі води річки. Сонце саме визирнуло з-за верхівок смерек і в його ранішньому теплі, серед щедро зрошених трав і квітів ми зупиняємось на привал. Дерев’яний місток через річку, збитий з двох колод і облаштований поруччям – це той рубіж за яким починається ущелина. Дорога далі підіймається траверсом понад ущелиною й губиться в різнотрав’ї біля підніжжя Кози Гори, а нам в іншу сторону – по бездоріжжю, все понад рікою. Розніжені в променях вранішнього сонця ми якось ліниво але оптимістично балакаємо про те, що на нас чекає попереду. Як же ж Ситний виривається з-під землі: водоспадом чи каскадами? Нарешті терпіння вривається і ми один за одним рушаємо. Якась мить і світ різко змінюється. До самої води підступають вільхи й дрібні кущі верби, вони змикаються над річкою, утворюючи галерею. Позаду них могутньо здіймаються в небо смереки та подекуди ялиці, а з кожної прогалини визирають жимолості та квіти доронікумів (Doronicum austriacum Jacq.). Все це багатство життя, разом із густими молодими ялинками, утворюють суцільну непрохідну стіну “карпатських джунґлів”. Схожості з джунґлями надає ще й хитросплетіння єдиної карпатської ліани – ломиносу альпійського або атраґени (Atragene alpina L.). Коли атраґена цвіте, видається, що цвітуть смереки – на їхніх гілках невідомо звідки з’являються великі розкішні блакитні квіти.

Просуватися крізь занімілі але сповнені життя нетрі важко, нам доводиться перестрибувати з каменя на камінь, чіплятися за густі чагарники, брести у воді. А ріка стає зовсім вузькою і дуже бурхливою – міріади бризок здіймаються на кожному перекаті, біля кожного каменю і стовбура; вона шумить і клекоче – ось воно істинне серце гір! Ми підіймаємось вверх, огинаючи кожен черговий перекат та поріг, а ущелина стає все вужчою і вужчою. Раптово вільхи і верби розступаються й перед нашими очами відкривається велична колонада смерек. Далі йти стає легше, але зненацька шлях перекривають повалені стовбури і нагромадження порослих мохом каменів. Ситний перетворюється в каскад перекатів і маленьких водоспадів за кожним з яких іде невеликий, проте доволі глибокий басейн. Тут все вологе і навіть у найспекотніший день не висихає, та й зрештою і сонце в це царство мохів та папоротей не часто пробивається крізь густу рослинність і круті схили. В якомусь місці ущелина стала ширшою, і ми вичвалавши з ріки, пішли по подушках м’яких мохів. Ліс на правому березі Ситного залишився далеко позаду, а до самої річки збігають ґрехоти – розсипи пісковиків вкритих накипом жовтого лишайника кладонії, а з ними групи старезних і могутніх кедрів. Взагалі ці дерева нічого спільного з кедрами не мають – то лише тривіальна назва, а належать вони до виду сосни кедрової європейської (Pinus cembra L.). Саме тут Ситний виривається з кам’яних обіймів гір – за кілька кілометрів від місця зникнення, і виходить не водоспадом чи каскадами, а просто витікає з-під каменів. Серце сповнюють змішані відчуття: з однієї сторони тішишся, що досяг жаданої мети, де річка знову виходить на білий світ, а з іншої розчарований тим, що вона просто з’являється, а не зривається потужним водоспадом чи серією каскадів…

Короткий привал, обмін думками і далі в путь. Подальший шлях пролягає дном каньйону уже незримого потоку, який в періоди паводків заповнюється водою. Ця місцина є раєм для біолога. Північний схил ущелини, завжди вологий і прохолодний, поріс могутніми смереками з подушками мохів-сфагнумів та австрійської (Dryopteris austriaca Jacq.) і розпростертої папоротей (Dryopteris expansa C. Presl.), а південний – сухий вкритий мохами-гілокоміумами, поросллю кількох видів осок і марними смереками. А розділяє ці два схили долина шириною всього кілька метрів. Дно ущелини, разом з каменями та колодами, густо вистелене мохами, які час-від-часу затоплюються. Подекуди, на каменях, розстелені цілі дернини фіалки двоквіткової (Viola biflora L.) – вона зовсім не схожа на своїх родичів, до яких ми з вами звикли, звичайний обиватель навіть не відразу би й сказав, що це фіалка – дрібні жовті квіти та круглі листочки. Ця рослина росте високо в горах на висотах більше тисячі метрів, по глибоких вологих і холодних ущелинах, біля джерел та струмків. А поруч густі кущики незабудки болотяної (Myosotis palustris L.). Куди не кинь поглядом – повсюдно все незвичайне і загадкове, дике і неходжене. Хочеться щоб воно таким залишалося й надалі.

Ущелина різко звузилась і круто взяла догори. Полуденішнє сонце залило каньйон і ми подерлися вверх на “дамбу”. Її нагорнув льодовик, який сповзав з довколишніх гір тягнучи за собою цілі скелі і навіть хребти, він зупинився на “дамбі” і бурхливий потік – прадід сучасного Ситного сотні років прорізав у нагромадженні скель ту ущелину, якою ми підіймаємося.

Кінець льодовикового періоду ознаменував початок атлантичного часу близько дев’яти тисяч років тому. Льодовик відступив, залишивши широке і глибоке ложе де утворилось озеро, а потім вода промила підземний хід і стих пір ріка тікає під землю щоб знову вибігти далеко внизу. Але до дна зниклого льодовикового озера ще треба продертись крізь густий кедрово-смерековий ліс на “дамбі”. Сюдою проходить дорога, яку ми покинули зранку біля містка, тож вийшовши до неї, наш маленький загін дослідників легко і швидко дістався “озера”. Ефект, з яким подорожні виходять сюди важко з чимось порівняти – дорога легенько і невідчутно підіймається вгору, довкола її обступають старі й покручені кедри, а місцями й сосна гірська (Pinus mugo Turra) або на місцевому діалекті жереп, здалеку над лісом підноситься вершина Поленської, а все довкола обрамлено голими кам’яними хребтами. І мандрівник, зачудований мальовничим краєвидом, раптово усвідомлює, що він стоїть на краю велетенської кам’яної чаші, дно якої – це те саме висхле льодовикове озеро, – майже, безкрая лука з поодинокими смереками, а довкола тихо про щось з вітром перешіптуються кедри…

Попереду велика калюжа, в яку вливається річка, і невідомо куди раптово зникає, а довкола безтурботно буяють двометрові трави і ми прямуємо крізь цей, майже, “тропічний ліс“. …

Посеред долини недавно поставили будинок лісників – він чимось нагадує хатину на курячих лапках з відомої всім дитячої казки. Крізь густі трави ми прорвались до Ситного і його дном попрямували вверх до гори Поленські. Через кілька сот метрів наш загін натрапив на дно безводної річки – на мапі тут позначений потічок, який є лівою притокою Ситного, саме ним ми й попрямували і лише в одному місці виявили воду, яка витікала з густих заростей трав і через кілька метрів зникала під землею. Далі дороги немає, вона колись тут проходила і вела на вирубку на схилі Поленської, але років п’ять нею ніхто не користувався, то вона й заросла густими вербами та молодими смерічками, через які продертися практично неможливо. Ліс тут дуже розріджений і неймовірно красивий. На відміну від густої смеречини, де нижні гілки залишаються на стовбурах дерев, тут стовбури ялин гладкі й схожі на колони в давньогрецькому храмі. І увесь ліс потопає в густих високих травах і квітах: тут зарості жіночої (Athyrium filix-femina L.) та австрійської папоротей, поміж смерек видніються цілі оберемки австрійського доронікуму з його великими жовтими квітами, біліє жовтець платанолистий (Ranunculus platanifolius L.), квітне жовтозілля Фукса (Senecio fuchsii C.C. Gmel.), із зелені виринають яскраві фіолетові суцвіття цицербіти альпійської (Cicerbita alpina L.), велетенські й запашні білі свічки смертельно отруйної чемериці білої (Veratrum lobelianum Bernh.), сині й незвично великі квіти волошки м’якої (Centaurea mollis Waldst. et Kit), височезні схилені голови осоту Вальдштейна (Cirsium waldsteinii Rouy) та багато-багато інших. Все це багатство кольорів і форм тішить око і серце, й мимоволі проймаєшся сакральним благоговінням перед неповторністю й безмежністю природного різноманіття. І ловиш себе на думці: “Як добре, що є ще недоторкані й цілком дикі місцини у наших Карпатах, де вирує і ллється через край життя – не сплюндроване, не затоптане, а безмежно чаруюче”.