АЛЬПІЙСЬКІ ЛУКИ КАРПАТСЬКИХ ВЕРХОВИН

Андрій М. ЗАМОРОКА

Напевно, зо два роки тому, випало мені подорожувати Гуцульськими Альпами. Цей дещо екзотичний хребет наших Карпат розмежовує Україну та Румунію, тому його ще називають, на румунський манір, Мармароські Гори або Марамарош. З-поміж туристів маршрут цим хребтом не надто ходжений, хоча доводилось бачити горіння десятків очей, коли показував знимки з тих країв. Причиною того є, перш за все, прикордонний режим, а після вступу Румунії до Євросоюзу, то ті терени стали практично закритими.

Журнал Станіславівський натуралісТ

Доблесні румунські стражі державних границь, як зірницю ока, пильнують аби українські туристи, боже борони, не перейшли, з повними “контрабанди” наплічниками, у їх “багату” і “по-європейськи цивілізовану” країну. Але то є вже цілком інша історія… Позаяк у 2006 році Румунія лише мріяла про Європейську родину, то й доглядачі кордону не дуже ретельно виконували свою місію. Саме тоді, завдяки моєму доброму товаришу і колезі по ентомологічному цесі, пану Роману Бідичаку, який наполіг на подорожі, я й відвідав Мармароські Гори. Враження від гір залишились просто таки фантастичні! Але мова далі піде не про мандрівку, а власне, про альпійські луки. І хоча, більша частина альпійських лук знаходяться не в Мармаросах, а на Чорногорі, але саме тут вони найбільше збережені у своєму первісному вигляді. На Чорногірському та Свидовецькому хребтах надзвичайно крихкі і вразливі альпійські екосистеми практично знищені через надміру великий випас худоби та нестримний, не лімітований і у своєму корені дикий наплив туристів, які по собі залишають цілі полігони сміттєзвалищ, а масові політичні чи релігійні сходження на Говерлу і варварський джипінґ на Деґясці та Близниці не залишають їм жодних шансів на виживання.

Перш, ніж говорити про альпійські луки, потрібно чітко розмежувати їх і полонини. Полонини – також високогірні лучні екосистеми, але вони бувають субальпійськими, що підіймаються до висот 1800 м, а також похідними на місці лісів на висотах від 1300 м, на кшталт, Полонинських хребтів Красна чи Боржава на Закарпатті. І навіть фіалкові корови із відомої реклами шоколаду, де маленьке звірятко загортає його у фольгу, пасуться не на альпійських луках, а саме на субальпійських полонинах. В Мармароських Горах альпійський пояс з його луками можна знайти лише на двох вершинах: г. Ненєска висотою 1822 м над морем та г. Піп Іван Мармароський (1940 м). На решті хребта простягаються субальпійські полонини.

Спостережливий мандрівник, при підйомі на Попа́ Івана Мармароського зразу помітить межу між субальпікою та альпікою – якщо до висот 1700 м над морем ще тягнеться криволісся з гірської сосни, сибірського ялівцю, східнокарпатського рододендрону, чорниці та буяхів, а вище – полонини з біловусника, то альпійські луки розпочинаються з рудуватих куртовин трироздільного ситника. Умови в тут дуже екстремальні, і багато дослідників порівнюють їх з тундрою, середня річна температура становить всього 3-4 градуси, а опадів випадає до півтора метра за рік. Розріджена атмосфера, шквальні вітри, відсутність ґрунту, довга зима (сніг випадає в жовтні, а сходить у травні) і коротке літо – все це накладає свій відбиток. Наприклад, більшість альпійських рослин не здатні розмножуватись насінням, а лише частинами стебла, тому тут зростає велика кількість ендемічних видів, тобто таких, що не зустрічаються більше ніде на Землі, окрім цього місця. Також, для альпійських трав властиве подвоєння, потроєння і т.д. набору хромосом, що дозволяє їм виживати на цих суворих теренах. Тому, аби не витрачати дорогоцінну енергію і вберегтись від дуже несприятливих умов довкілля, рослини набули незвичних, для ока жителя рівнин, форм стелюхів, подушок і куртин. Вони туляться між каменями, у щілинах скель і на кам’яних крутосхилах урвищ. Усе це разом нагадує японський сад з каменів, власне, японці запозичили його у природи – у гір.

Журнал Станіславівський натуралісТ

Хребти Українських Карпат мають дуже особливу форму: з південної сторони вони пологі з м’якими обрисами, а з північної скелясті з урвищами та кручами. Це пояснюється тим, що більше 10-ти тисяч років тому тут лежали льодовики. З південної сторони вони були тоншими, оскільки добре прогрівались сонцем, а з північної масивними. І під своєю масою почали зсуватись з гір донизу, відколюючи із собою частини скель і цілих хребтів.

Залишки льодовикових карів можна побачити і на Попі́ Івані Мармароському – тут їх два. Це також впливає на альпійську рослинність. На південних схилах усе цілком поросле ситником і лише подекуди вкрадаються інші трави, а на північних – по карах, скелях і карнизах буяє різнотрав’я. Тут цвіте рододендрон, тирличі, альпійські дзвоники, анемони, очитки, ломикамені, родіоли і ще багато-багато різних трав. І нехай ботаніки називають альпійські луки “високогірними пустищами”, “бідними” і “одноманітними” рослинними угрупованнями, але для нас – шанувальників карпатської природи – вони були, є і будуть безмежно красивими і неповторними.