Макет Мамонта найвеличнішого (Mammuthus primigenius Blumenbach, 1799) у Канадійському королівському музеї Британської Колумбії. Джерело ілюстрації: http://en.wikipedia.org

Андрій М. ЗАМОРОКА

Це одна із найбільш цікавих загадок природи, якщо із вимиранням меґафаун мезозою чи палеозою менш-більш усе зрозуміло, то щодо плейстоценових тварин-велетів існує безліч гіпотез і жодна, допоки, не стала загальноприйнятою. Вимирання волохатих мамонтів і носорогів, печерних ведмедів і левів, великорогих оленів і шаблезубих тигрів, а також ще багатьох інших тварин, співпадає із кінцем останнього льодовикового періоду – близько 10-9-ти тисяч років тому. Логічно міркувати, що саме глобальне потепління спричинило їх масову загибель. Та чи це так?

Стадо Мамонтів найвеличніших (Mammuthus primigenius Blumenbach, 1799) та прайд Левів печерних американських (Panthera leo atrox (Leidy, 1853) у пізньому плейстоцені Аляски. Джерело ілюстрації: http://www.mun.ca

Мабуть, у кожного, при згадуванні Мамонта (Mammuthus Brookes, 1828), в уяві виникає постать волохатого хоботного створіння заввишки понад 3 метри із велетенськими бивнями… Одначе, практично, одиницям відомо, що цих тварин налічувалось близько півтора десятка видів, розповсюджених на усіх континентах, за винятком Австралії. Вони населяли Землю із кінця пліоцену – 4,8 мільйони років тому – і до кінця плейстоцену – 10 тисяч років назад, а Мамонт найвеличніший (Mammuthus primigenius Blumenbach, 1799) проіснував до початку історичних часів. Зокрема, на острові Святого Павла поблизу Аляски (США) останні Мамонти вимерли близько 3500 року до нашої ери, коли поставали цивілізації Трипілля, Єгипту та Шумеру, а на острові Вранґеля (Російська Федерація) їх карликова форма проіснувала до 1650 року до нашої ери! Однак, залишається відкритим питання: чому мамонти вимерли, практично, одномоментно, одразу на усіх материках?…

Мамонти найвеличніші жили у холодних північних реґіонах Євразії та Америки, а глобальне потепління могло призвести до їх масової загибелі. http://www.avph.com.br

Дехто із вчених вважає, що основною причиною вимирання мамонтів стало глобальне потепління, яке прийшло із початком голоцену приблизно 10 тисяч років назад від наших днів. Зміни клімату призвели до зникнення широких просторів тундри та холодних степів у Євразії та Північній Америці, й саван у Африці та Південній Америці. Мамонти споживали, здебільшого, трав’янисту їжу, а широка експансія лісів як помірних, так й тропічних, у атлантичний час (10-5 тисяч років тому) призвела до різкого скорочення пасовищ. Це могло стати критичним фактором для існування і мамонтів, і льодовикової меґафауни. Хоча ця гіпотеза має логічне підґрунтя, однак, у неї є один вагомий недолік – глобальні похолодання і потепління мають циклічний характер і повторюються приблизно кожні 100 тисяч років – 90-100 тисячоліть триває зледеніння, після чого на 15-20 тисячоліть наступає міжльодовикове потепління. Такі повторювані зміни клімату отримали назву циклів Міланковича і пов’язані із положеннями Землі у космічному просторі (нутація, ексцентриситет), а також активністю Сонця. Зрозуміло одне – за останній мільйон років льодовиковий період наступав і закінчувався, щонайменше, 10 разів, відповідно степи і тундри стільки ж разів скорочувались, а ліси – розповсюджувались. Однак, чомусь критичним для мамонтів стало саме останнє потепління…

На противагу кліматичній гіпотезі вимирання мамонтів, значне число біологів вважає основним фактором їх зникнення полювання на них доісторичної Людини розумної (Homo sapiens Linnaeus 1758). Племена первісних мисливців, до кінця льодовикової епохи – часу вимирання мамонтів, розповсюдились по усій планеті, полюючи на цих тварин. Цікавим є факт знаходження кісток мамонтів віком 1,8 мільйонів років, на яких наявні відмітки кам’яних знарядь праці. А, як відомо, нашого виду – Людини розумної, тоді ще не існувало (ми виникли, як вид, приблизно 150 тис. років тому), а Землю у ті далекі часи населяли наші безпосередні предки – Людина прямоходяча (Homo erectus (Dubois, 1892). Виходить, що ця людина полювала на мамонтів уже, майже, два мільйони років тому! Але, навіть, цей факт дискутується – опоненти полювання Людини прямоходячої на мамонтів вказують на те, що сліди залишились на кістках не внаслідок зрізання з них м’яса загостреним кремнієм, а в результаті проходження по них стада тих же мамонтів. Чия правда покаже час і додаткові дослідження. Вклад людини у загибель мамонтів був значним, наприклад, відкопані археологами поселення давніх мисливців в Україні свідчать, що вони були збудовані виключно із бивнів та шкір велетенських волохатих слонів, – то й не дивно, адже довкола не було жодного деревця… Проте, якщо у Європі людський чинник міг бути визначальним, то залишається незрозумілим чому на ненаселених просторах Сибіру мамонти також зникли…

Наскельні малюнки мамонтів - об'єкту полювання доісторичної людини. Джерело ілюстрації:http://folk.uio.no

Також існують доволі екзотичні гіпотези вимирання мамонтів, на кшталт, всіляких криптозологічних “диванних” розмірковувань і філософувань, які ґрунтуються на “підтасуванні” “зручних” для таких псевдовчених фактів під їх “геніальні” гіпотези і теорії… Наприклад, продуктом такої “наукової потуги” стала гіпотеза “планетотрусу”, який двічі – 40 і 12 тисяч років тому, одномоментно поховав тисячі й мільйони мамонтів та інших льодовикових тварин разом із первісними людьми у велетенських тріщинах вічної мерзлоти… Навіть якщо такий “планетотрус” й був, нехай спричинений падінням астероїдів, і навіть припустити, що мамонти “упали” у тріщини мерзлого ґрунту, то ця гіпотеза не може дати якоїсь прийнятної відповіді на запитання: чому мамонти вижили впродовж кількох тисячоліть на ізольованих арктичних островах? Чому вимерли тропічні мамонти, адже вони й не бачили вічної мерзлоти?… Як бачимо, гіпотеза “планетотрусу” є неспроможною…

Ґрунтовні факти лежать у основі гіпотези пандемічного захворювання мамонтів. На сьогодні, ця гіпотеза здобула собі значної підтримки у наукових колах. Детальні дослідження кістяків мамонтів та інших хоботних кінця плейстоцену, вказують на наявність характерних горбкуватих наростів на кістках. Ці нарости виявлено у 52% досліджених викопних решток мамонтів, а виникають вони лише в одному випадку – при захворюванні на туберкульоз! Таким чином, наприкінці плейстоцену спалахнула пандемія мамонтового туберкульозу, що спричинило їх масову загибель. У цю гіпотезу цілковито вкладається виживання невеликих популяцій мамонтів на ізольованих островах у арктичних водах, де не було захворювання. Проте, навіть пандемія не може спричинити цілковитого вимирання, адже у популяціях з часом формується груповий імунітет.

Багато вчених-біологів схиляються до думки, що жоден із перелічених факторів не був причиною вимирання мамонтів. Скоріш за все усі вони діяли у комплексі. Глобальне потепління спричинило танення льодовиків і підняття рівня океану приблизно на 150-200 метрів, що затопило більшу частину узбережних пасовищних низин, у той час як з півдня Євразії та Північної Америки наступили ліси, ці події перерізали звичні міґраційні шляхи та ізолювали окремі популяції. Мамонти змушені були відступити на північ – ущільнення популяцій, перенаселення та виснаження пасовищ призвело до браку їжі та розповсюдження інфекційних захворювань, і туберкульозу зокрема. Падіж мамонтових стад доповнився активним полюванням на них людей. Практично, внесок давніх мисливців став фінальним акордом у їх існуванні.

Від маонтів залишились лише кістяки та їх неймовірні бивні... Джерело ілюстрації: http://elogedelart.canalblog.com

Приблизно таким був ймовірний сценарій вимирання мамонтів по усій планеті та льодовикової меґафауни загалом…

Інші статті за цією темою:

• Квітень 17, 2009 -- СТАРУНСЬКІ ЕПОПЕЇ. ЧАСТИНА І: У ПОШУКАХ МАМОНТА. (4)
• Жовтень 30, 2008 -- ГАЛИЦЬКИЙ МАМОНТ (6)
• Липень 17, 2010 -- ЩЕ ОДНА ВИКОПНА МАВПА (0)
• Квітень 19, 2010 -- ЧОМУ ВИМЕРЛИ ҐОРҐОНОПСІЇ? (0)
• Березень 16, 2010 -- НЕ ЗОВСІМ ДИНОЗАВРИ? ДИНОЗАВРИ ТА НЕ ЗОВСІМ? ЗОВСІМ НЕ ДИНОЗАВРИ! (0)

Мураха-деревоточець (Camponotus Mayr, 1861). Джерело ілюстрації: http://www.helsinki.fi

Андрій М. ЗАМОРОКА

Ні, то не жарт і навіть не сюжет апокаліптичного кіна у головній ролі із Мілою Йовович. У цій статті до “Станіславівського натураліста” я розповім Вам про справжніх мурашиних зомбі, у цілковитому сенсі цього слова. Річ у тім, що в тропічних лісах Амазонії та Конґо розповсюджений мікроскопічний паразитичний гриб, який бере під контроль мозок мурах і заставляє їх виконувати потрібні йому дії…

У верховіттях амазонського дощового тропічного лісу. Джерело ілюстрації: http://drawingthemotmot.wordpress.com

Тропічні ліси – це ідеальне місце для мурах: вологий і теплий клімат, практично, невичерпні харчові ресурси, швидкий і потужний колообіг речовин, сконцентрований та доступний у колосальній зеленій біомасі рослин. Мурахи заселили усі можливі екологічні ніші, в усіх ярусах тропічного лісу, потіснивши колись таких звичайних термітів. Але це також ідеальне місце й для різноманітних грибів – від макроміцетів, що живуть у симбіозі із деревами й утворюють великі плодові тіла, до мікроскопічних внутрішньоклітинних паразитів, які у безмежності поселяються у рослинах, тваринах та інших грибах. На якомусь еволюційному етапі шляхи мурах і грибів перетнулись – перші почали культивувати других у якості легкодоступного й цінного джерела білка, створивши цілі ферми і сади. Однак, не усі гриби “воліли” бути з’їденими, навіть в обмін на тепличні умови, охорону та розповсюдження їх спор. Декотрі з них перейшли до більш радикального способу взаємодії із мурахами – паразитизму і вбивства комахи.

Гриби-паразити – це одна із найбільш розповсюджених життєвих форм грибів, особливо з-поміж примітивних і древніх Хітридіомікотів (Chytridiomycota M.J. Powell 2007) та Зигомікотів (Zygomycota Moreau 1954), хоча їх не бракує й у лавах вищих Аскомікотів (Ascomycota (Berk. 1857) Caval.-Sm. 1998) чи Базидіомікотів (Basidiomycota R.T. Moore, 1980). Одначе, рідко який паразитичний гриб може контролювати мозок та поведінку тварини, у якій він оселився. Це уже нагадує голлівудські фільми-жахалки чи містичні ритуали шаманів Вуду… Проте, насправді такий гриб існує, і він здатен цілковито підпорядковувати своїй “волі” тварину (певна річ, тут мається на увазі переносне значення слова “воля”, адже гриб не має власної волі і не може мислити, бо немає нервової системи – авт.)…

Вчені давно помітили, що у тропічних лісах із мурашиними колоніями Мурах-деревоточців Леонарда (Camponotus leonardi Emery, 1889) і близьких до нього видів, часом, трапляються такі апокаліптичні події, як то загибель цілих мурашників. Мурахи масово підвішуються на нижніх сторонах листків, невисоко над землею, і помирають. Певний час ця поведінка немала якогось зрозумілого і прийнятного пояснення, однак, згодом було виявлено, що усі загиблі мурахи були вражені мікроскопічним грибом – Кордицепом одностороннім (Cordyceps unilateralis (Tulasne, 1865) Saccardo) приналежним до Аскомікотів або, як їх ще називають, Сумчастих Грибів. А далі виявилось ще цікавіше.

Мураха-деревоточець Леонарда (Camponotus leonardi Emery, 1889) вражена Кордицепом одностороннім (Cordyceps unilateralis (Tulasne, 1865) Saccardo). Джерело ілюстрації: http://www.ncbi.nlm.nih.gov

Вчені з’ясували, що мурахи вдихають спори гриба через дихальця (отвори органів дихання комах розташовуються на черевці, а не на голові, як у хребетних – авт.). Потрапивши всередину, спори проростають у міцелій (грибниця – авт.), який проникає в усі органи жертви, однак, живиться лише сполучною та жировою тканинами, не руйнуючи життєво важливих частин організму… Досягши крихітного мозку мурахи, Кордицеп обплутує його своїми гаусторями (це особливі відростки міцелію, які проникають всередину клітин господаря – авт.) і з цього моменту розпочинається найцікавіше – гриб не вбиває мураху, а змінює її поведінку на свою користь.

Функціонування мозку змінюється таким чином, що мураха більше не реагує на феромони королеви і мурашника. Гриб заставляє Мураху-деревоточця Леонарда підійматися на рослину і зайняти необхідну для свого спороношення позицію. Причому, ця позиція суворо лімітована температурою, вологістю й освітленістю. Тобто, гриб і мозок Мурахи-деревоточця утворюють єдине єство, що здатне сприймати й обробляти інформацію ззовні. Так, найбільш придатними умовами для розмноження Кордицепа є нижня сторона листка, на висоті 25 сантиметрів на ґрунтом, із північної сторони рослини, куди практично не потрапляє сонячне проміння, температура зберігається на рівні 20-30°С, а вологість складає 94-95%.

Мертва Мураха-деревоточець Леонарда, з голови якої проросла строма паразитичного гриба Кордицепа. Джерело ілюстрації: http://www.guardian.co.uk

Мураха, керований грибом, забігає на листок, намагаючись вчепитись щелепами за його нижню сторону, залишає характерні рубці, а, часом, відгризаючи й цілі шматки, як то роблять Мурахи-листорізи. Зрештою, натрапивши на центральну жилку листка Мураха-деревоточець Леонарда міцно вгризається у неї й повисає. У цей момент паразит починає поїдати життєво важливі органи, вбиваючи свою жертву. Поглинувши нутрощі мурахи міцелій Кордицепа одностороннього виростає з порожнього екзоскелету мурахи і чіпляється до листка, міцно приковуючи рештки комахи до субстрату. Така фіксація потрібна для подальшого утворення плодового тіла. Однак, у тропічному лісі будь-яка мертва тварина чи рослина є ласим шматочком для міріад бактерій, з метою усунення конкурентів Кордицеп ще й виділяє потужні антибіотики, які вбивають інших мікроорганізмів.

Готовий до розмноження гриб пробиває потилицю голови мурахи, проростаючи єдиною кулястою стромою із перетецями (частини плодового тіла Кордицепа – авт.), які наповнені аскоспорами. Найцікавіше те, що якщо мураха з якоїсь причини зайняла не ту позицію або упала на ґрунт, то розвиток гриба і його спороношення порушуються, а іноді взагалі припиняються…

Недавні дослідження скам’янілих відбитків листків із мессельських покладів поблизу Дармштадту, Німеччина (раніше тут були знайдені Археоптерикс та Дарвініус – авт.), встановили ідентичні сучасним зарубки та надгризи, які залишають “зомбовані” Кордицепом одностороннім мурахи Мурахи-деревоточці Леонарда. Вік цієї знахідки становить 48 млн. років! Вчені стверджують, що погризений скам’янілий листок є, хоч і опосередкованим, але доказом існування Кордицепа одностороннього і його жертви Мурахи-деревоточця, а також їх незвичайної взаємодії…

Скам'янілий відбиток листка віком 48 млн. років зі слідами зарубок залишеними щелепами інфікованих Кордицепом Мурах-деревоточців... Джерело ілюстрації: http://www.sciencedaily.com

Задля справедливості слід зазначити, що представники роду Кордицеп (Cordyceps) є широко розповсюдженими на Землі. Наприклад, у нас в Європі, на гусені різноманітних метеликів, які зимують у ґрунті, паразитує Кордицеп озброєний (Cordyceps militaris). Загалом же, різні види Кордицепів паразитують на комахах, павуках і навіть інших грибах, однак, навіть з-поміж них є рідкісним явище “зомбування” своєї жертви і зміни її поведінки на свою користь.

Інші статті за цією темою:

• Вересень 20, 2009 -- ЗВИЧАЙНА МУРАХА (7)
• Липень 24, 2010 -- БІЛИЙ ГРИБ – ЦАРСЬКИЙ ГРИБ! (2)
• Січень 24, 2010 -- НЕПЕВНІ “ПОЕТИЧНІ” ГРИБОЧКИ (5)
• Грудень 3, 2009 -- НАЙДОВША ЗМІЯ (5)
• Жовтень 18, 2009 -- ЦВІЛЬ – ВОРОГ І ДРУГ (12)

Слава Україні!

Щиросердечно вітаємо з Днем Незалежності України! Бажаємо мирного неба, достатку і любові до України. Нині згадайте героїв, котрі полягли за нашу з Вами свободу у боротьбі з різнобарвними окупантами. Усіх тих, кого катували, хто помирав у засланнях, і які незламались… Усі вони наближали кінець кривавих імперій і нашу з Вами НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!

Героям Слава!

Інші статті за цією темою:

• Травень 9, 2010 -- З ДНЕМ МАТЕРІ (0)
• Травень 9, 2010 -- З ДНЕМ ЄВРОПИ – 9 ТРАВНЯ! (2)
• Квітень 4, 2010 -- З ВЕЛИКОДНЕМ! (0)
• Грудень 31, 2009 -- ВЕСЕЛОГО РІЗДВА Й ЩАСЛИВОГО НОВОГО РОКУ! (2)

Крокодил із зубами ссавця - Паказух Капіліми (Pakasuchus kapilimai O'Connor et cet., 2010). Джерело ілюстрації: http://news.nationalgeographic.com

Андрій М. ЗАМОРОКА
 

Еволюція є сліпим і різнонаправленим процесом. За тривалу історію життя на Землі вона породжувала дивовижних істот, які об’єднували у собі ознаки різних родин, рядів, класів і навіть типів. Усі вони претендують, ба, більше, – є проміжними ланками, за котрими полюють біологи. Кожна така знахідка викликає жваві зацікавлення та дискусії. Не став винятком і новоописаний дивовижний танзанійський чи то пів-крокодил, чи може пів-ссавець, одним словом крокодил-пів-ссавець…

Прикладів “еволюційних гібридів” чи то пак проміжних ланок можна назвати безліч. “Станіславівський натураліст” писав про багатьох з них: кембрійських червів із ознаками членистоногих, девонську рибу “з руками”, юрського археоптерикса , крейдового динозавра-птаха чи еоценового кита з копитами… Усі вони дають змогу глянути на розвиток життя по-новому, відсторонено від вкорінілих норм і поглядів, руйнуючи стереотипи, сприяючи поступу наукового проґресу.

Добре збережений скелет Паказуха Капіліми. Джерело ілюстрації: http://news.nationalgeographic.com

Відкриття крокодила із ознаками ссавця – Паказуха Капіліми (Pakasuchus kapilimai O’Connor et cet., 2010) – не стало великою несподіванкою, оскільки знахідки Нотозухій (Notosuchia Gasparini, 1971), до яких приналежний і Паказух, відомі із усієї території колишнього материка Гондвани. Однак, відкриття привернуло увагу світових ЗМІ, які затято переповідали прес-реліз, і лиш декотрі послуговувались публікацією у науковому журналі “Природа” (Nature).

Отож, про саму знахідку…

У 2008 році, велика міжнародна група вчених проводила палеонтологічні розкопки на південному заході Танзанії, де й виявила шість скелетів раніше невідомої науці крокодилоподібної істоти віком близько 105 мільйонів років – ранній крейдовий період. Вчених зразу ж зацікавили незвичайні для плазунів зуби, адже вони були диференційовані й аналогічні до зубів ссавців. Пізніші лабораторні дослідження за допомогою рентґенографічної томографії дали можливість детально вивчити зуби, що було важко зробити іншим способом, непошкодивши черепи. Це дозволило вченим класифікувати знахідку. Слід зазначити, що спорідненість Нотозухій із ссавцями є дискусійним питанням, припускається, що “звіроподібна” форма зубів могла розвинутись у них цілком незалежно.

Череп Паказуха Капіліми - добре видно "звіроподібні" зуби. Джерело ілюстрації: http://news.nationalgeographic.com

Свою чудернацьку назву Паказух Капіліми отримав завдяки порівнянню його із кішкою. Власне слово “Paka” на кісвахілі (одна із корінних африканських мов – авт.) означає “Кіт”, “Suchus” на давньогрецькій – “Крокодил”, а видова назва “kapilimai” – це прізвище Саїді Капіліма (Saidi Kapilima), одного із керівників проекту, в межах котрого велись розкопки.

Паказух Капіліми був невеличкою істотою, завбільшки з кішку – до 50 см в довжину разом із хвостом, – з якою його й порівнювали. Будова скелету вказує на те, що він був активним сухопутним хижаком, що полював на дрібних мезозойських тварин, наприклад, ящірок, дрібних динозаврів, ссавців і, можливо, комах. Наявність диференційованих зубів свідчить про те, що Паказухи, як, зрештою, і всі Нотозухії, міг жувати їжу і, можливо, гризти кістки, що не притаманно для плазунів – вони заковтують здобич цілком або відривають від неї шматки. Відмінною рисою Паказуха від інших Крокодлоподібних (Crocodylomorpha Hay, 1930) була відсутність кістяного панцира, окремі фраґменти якого збереглися тільки вздовж хребта і на хвості. Відсутність важкого панцира є унікальною рисою, нетиповою для Крокодилоподібних, яка надавала Паказуху рухливості і спритності, що для дрібного хижака є вкрай необхідним, особливо, коли він живе серед динозаврів…

Місце знаходження Паказуха, у ранній крейді – 100 млн. років тому, – являло собою широку річкову долину. Ріка мала виражений гірський характер при виході на рівнину, оскільки утворювала численні рукави і постійно міняла русло, що спричинювалось частими паводками і повенями. Береги ріки – широкі заплави – були вкриті невисокою рослинністю. У цих відкладах знайдені численні відбитки риб, також скелети черепах, крокодилів та динозаврів. Очевидно, що знайдений Паказух загинув підчас паводку і був похованим у мулі, можливо його принесло течією за десятки кілометрів. Так чи інак, але світ дізнався про ще одну цікаву істоту із далекого минулого…

Інші статті за цією темою:

• Жовтень 13, 2008 -- МОРСЬКИЙ ВОЯКА (2)
• Березень 25, 2008 -- ЧУДОВИСЬКО НА ПРІЗВИСЬКО ЧУДОВИСЬКО (0)

Лейба Світової спадщини ЮНЕСКО вирощеноа із квітів у парку Гоґланд, що у Карлскруні, Швеція. Джерело ілюстрації: http://sv.wikipedia.org

В недавньому часі ЮНЕСКО було оголошено перелік нових територій та об’єктів, які увійшли до числа Світової спадщини. У 2010-му році під охорону міжнародної Конвенції Світової спадщини, яка ратифікована 187-а країнами, взято 21 новий об’єкт: 15 культурних, 5 природних і 1 змішаний. Загалом же, до переліку внесено 911 найбільш цінних територій, з яких 180 є природними. “Станіславівський натураліст” пропонує огляд 5-ти нових природних територій Світової спадщини. Нагадаємо, що з природних об’єктів в Україні таку номінацію мають букові праліси Карпат.

Центральне шрі-ланкійське нагір’я (Шрі-Ланка)

Краєвид Центрально-шрі-ланкійського нагір'я. Джерело ілюстрації: http://whc.unesco.org

Високогір’я Шрі-Ланки розташоване в південно-центральній частині острова. Воно включає в себе охоронну зону Пік “Цілина” (Wilderness), національний парк Плато Гортона (Horton Plains) і заповідний ліс “Кісточки” (Knuckles). Ці гірські ліси на висоті до 2500 метрів над рівнем моря, є середовищем існування незвичайної за своєю різноманітністю флори і фауни, включаючи кілька видів, що знаходяться під загрозою зникнення, таких як Тонкотіл білобородий західний (Trachypithecus vetulus nestor (Bennett, 1833), Лорі тонкорукий червоний гірський (Loris tardigradus nycticeboides Hill, 1942) і Леопард шрі-ланкійський (Panthera pardus kotiya Deraniyagala, 1956). Цей регіон вважається “гарячою точкою” біологічного різноманіття.

Данься (Китай)

Неймовірні скелі та останці утворють особливий ландшафт під назвою Данься. Джерело ілюстрації: http://whc.unesco.org

Номінація Данься включає у себе 6 гірських територій, розташованих у субтропічній зоні на південному заході Китаю, які утворені континентальними териґенними осадовими породами червоного кольору, що зазнали глибокого вивітрювання та ерозії. Тут можна побачити ґрандіозні природні скелі, колони, вежі, яри, провалля, долини і водоспади. Розчленованість ландшафту сприяла збереженню субтропічних широколистяних вічнозелених лісів. Данься вражає багатством видів флори і фауни, близько 400 з яких вважаються рідкісними або перебувають під загрозою зникнення.

Заповідник островів Фенікса (Кірібаті)

Коралові рифи заповідника островів Фенікса є одним із найбільш багатих живими істотами місць на Землі. Джерело ілюстрації: http://whc.unesco.org

Об’єкт включає в себе групу островів Фенікса – одну з трьох острівних груп в Кірібаті – і є найбільшим морським заповідником світу, площею 408250 км², що поєднує одночасно і морські, і наземні біотопи. Заповідник розташований у південній частині Тихого океану. Тут збереглася одна з найбільших незайманих у світі океанічних екосистем коралових островів – 14 підводних скель (імовірно згаслі вулкани) та глибоководні місцепроживання. На його території зареєстровано близько 800 відомих видів фауни, в тому числі близько 200 видів коралів, 500 видів риб, 18 морських ссавців і 44 види птахів.

Гори острова Реюньйон (Франція)

Вулкани острова Реюньйон утворили мальовничий скелястий ландшафт. Джерело ілюстрації: http://news.nationalgeographic.com

Цей об’єкт включає центральну зону національного парку острова Реюньйон, розташованого у південно-західній частині Індійського океану. Його площа перевищує 100 тисяч га, складаючи 40% загальної площі всього острова. Найвищими точками острова є дві гори вулканічного походження, які утворюють кратери, цирки, скелі, ущелини та провалля. Об’єкт є природним середовищем існування для найрізноманітніших ендемічних рослин, що зростають у гірських і рівнинних дощових тропічних лісах й на болотах. Природні комплекси витворюють чудову і приємну для ока мозаїку з екосистем і ландшафтів.

Плато Путорана (Росія)

Арктичне плато Путорана вражає своїми ріками, водоспадами та озерами. Джерело ілюстрації: http://whc.unesco.org

Цей об’єкт розташований у Путоранському заповіднику, розташованому в північній частині Центрального Сибіру – 100 км північніше Полярного кола. На плато Путорана наявний повний набір субарктичних і арктичних екосистем, що збереглися в умовах ізольованої гірського пасма, в тому числі –тайґа, лісотундра, тундра і арктичні пустелі, а також незаймані ріки й озера. Через плато пролягає основний шлях міґрації Оленів північних (Rangifer tarandus (Linnaeus, 1758).

Випадкові статті

• Червень 21, 2009 -- ДНІСТРОВСЬКИЙ КАНЬЙОН: НАРОДЖЕННЯ З БЕЗОДНІ (8)
• Серпень 17, 2010 -- КРОКОДИЛ-ПІВ-ССАВЕЦЬ – ДОІСТОРИЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ ПРИРОДИ (0)
• Лютий 21, 2010 -- ОКАВАНҐО ТЕЧЕ В НІКУДИ (8)
• Липень 8, 2010 -- ҐАБОНСЬКА ЗНАХІДКА – ДИВОВИЖНА ІСТОТА ВІКОМ 2,1 МІЛЬЯРДИ РОКІВ (9)
• Грудень 19, 2007 -- ОДНА ЛЮДИНА: ЯРОСЛАВ ЛЮДОМИР ЛОМНИЦЬКИЙ (1)

Косар блідо-рожевий (Platalea leucorodia Linnaeus, 1758). Джерело ілюстрації: http://www.naturfoto.cz

Андрій М. ЗАМОРОКА

Гадаю, читачі “Станіславівського натураліста” добре пам’ятають нашу публікацію, півторамісячної давності, про знаходження Косаря блідо-рожевого (Platalea leucorodia Linnaeus, 1758) у Галицькому національному парку і ту жваву дискусію, що розгорнулася стосовно причин появи цього птаха на гніздівлі у Галичині. Нещодавно нам, до редакції, надійшов лист із копією коротенької публікації у журналі “Орнітологія у Північній Євразії” (Орнитология в Северной Евразии) про гніздування Косаря у Західній Україні. То ж ми поспішаємо поділитись новиною із нашими читачами.

Косар блідо-рожевий у польоті. Джерело ілюстрації: http://www.naturfoto.cz

Колективом науковців-орнітологів із Державного природознавчого музею (м. Львів) та Канівського природного заповідника (м. Канів) у недавнім часі 2010-го року опубліковано коротеньку замітку про гніздівлю Косаря блідо-рожевого у Західній Україні. Ми уже писали, що ця рідкісна птаха – занесена до Червоної книги України – в нашій країні раніше гніздилася лише на території плавнів у дельті Дунаю, гирлі Дністра та затоці-озері Сиваш на Азовському морі. Орнітологи оцінювали їх чисельність близько 200-250-ти гніздових пар.

Вчені виявили два місця гніздівлі Косарів на півночі Тернопільської області. На противагу, одній парі з Галицького національного парку, на Тернопіллі зафіксовано близько трьох десятків дорослих птахів! Їхня чисельність ще є досить низькою для утворення самостійних колоній, тому вони оселилися разом із чаплями: сірою (Ardea cinerea Linnaeus, 1758), великою білою (Egretta alba (Linnaeus, 1758) та рудою (Ardea purpurea Linnaeus, 1766).

Місця вияву гніздівлі Косаря блідо-рожевого у Галичині (для збільшення масштабу, клацніть мапу). Джерело ілюстрації: http://coleo.blog.net.ua

Згідно із повідомлення науковців, одне із оселищ Косаря блідо-рожевого виявлено у 2008 році на риборозплідних ставах у верхів’ї ріки Горинь – поблизу с. Борщівка, Лановецького району, – де було налічено до 7-ми пар. Птахи зайняли гніздові території й регулярно прилітали годувати пташенят. Цікавим фактом є те, що їх чисельність практично подвоїлась впродовж 2008-2009 років. Так, у 2008 році орнітологи зафіксували 3 пари, а уже у 2009 – 5-7 пар!

Косарі блідо-рожеві на гнізді. Джерело ілюстрації: http://www.naturfoto.cz

Інше оселище Косарів знайдено трохи західніше – у верхів’ї ріки Серет в околицях смт. Залізці, Зборівського району. Правда, автори у публікації вжили стару назву населеного пункту – Заложці, яка була змінена ще у 1993 році і на нових мапах не позначена. В околицях цього селища Серет перекритий греблями й утворює великі стави, поблизу котрих існує різновидова колонія чапель. Саме у ній і поселились Косарі. В результаті дослідження, які проводились у травні 2009 року, було виявлено 6 гнізд із яйцями та кількаденними пташенятами. При цьому над колонією кружляло 14 дорослих Косарів. Вчені припускають, що тут гніздиться не менше 10-ти пар!

За словами місцевих мешканців Косар блідо-рожевий з’явився у цих місцях близько 5-ти років тому. А тепер цей птах став тутешнім звичайним мешканцем. Отож, на сьогодні у Галичині відомо уже три місця гніздівлі рідкісного в Україні Косаря блідо-рожевого, що вселяє надію у його майбутнє виживання.

Інші статті за цією темою:

• Червень 25, 2010 -- КОСАРІ КОЛОНІЗУЮТЬ ГАЛИЧИНУ (22)
• Травень 29, 2010 -- КОЛИ З’ЯВИЛИСЬ СТРАУСИ? (0)
• Квітень 23, 2010 -- ПЕРГАЧ ДОНЕЦЬКИЙ (5)
• Грудень 14, 2009 -- НОВІ ЗНАХІДКИ ДЛЯ ОРНІТОЛОГІЧНОЇ НАУКИ ЗА 2009 РІК (0)
• Серпень 6, 2009 -- РАЙСЬКІ ПТАШКИ (4)

Учені опублікували першу у світі світлину надзвичайно рідкісного підвиду Лорі тонкорукого червоного гірського (Loris tardigradus nycticeboides Hill, 1942) із гір Шрі-Ланки. Джерело ілюстрації: http://www.news.nationalgeographic.com

Справжнім героєм минулого тижня став надзвичайно рідкісний підвид Лорі тонкорукий червоний гірський (Loris tardigradus nycticeboides Hill, 1942) зі Шрі-Ланки. З легкої подачі CNN та інших світових ЗМІ, найрідкісніший примат планети став справжнісінькою телезіркою, якого, до слова, вважали вимерлим уже понад 60 років. Тепер цього лорі зафільмовано, а Інтернет рясніє його знимками…

Високогірні дощові ліси на плато Гортона - природне середовище проживання Лорі тонкорукого червоного гірського. Джерело ілюстрації: http://en.wikipedia.org

Світовий ажіотаж довкола маленького шрі-ланкійського Лорі полягає в його унікальності. Справа в тому, що підвид Лорі тонкорукого червоного гірського був описаний у 1942 році лише за шкіркою одного екземпляру, і з того часу його ніхто й ніколи більше не бачив. Так, власне, тривало до 2002-го року, коли вчені знову його надибали у лісах Шрі-Ланки. Однак, до сьогодення, не існувало жодної світлини цього звіра, окрім музейної реконструкції… Більше того, Лорі тонкорукий червоний гірський є ендеміком лише одного-єдиного гірського хребта – плато Гортона у горах Шрі-Ланки.

Рід Лорі тонкорукий (Loris É. Geoffroy, 1796) включає лише два види, розповсюджених у Індії та Шрі-Ланці. Лорі тонкорукий сірий (Loris lydekkerianus Cabrera, 1908) заселяє Індостан, а Лорі тонкорукий червоний (Loris tardigradus (Linnaeus, 1758) – Шрі-Ланку. До розходження цих двох частин суходолу, Лорі становили один вид, який згодом еволюціонував у два різні, які й надалі еволюціонують, утворивши уже низку підвидів, а у перспективі й видів.

Ще одна світлина Лорі тонкорукого червоного гірського. Джерело ілюстрації: http://www.towleroad.com

Лорі тонкорукий червоний це невеличка тварина, довжиною всього 20 см і вагою 350 г. Перше із зовнішнього вигляду цього примітивного примата, що впадає у вічі, – це величезні очі, які займають більшу частину голови. Такі очі є пристосуванням до нічного способу життя Лорі. Довкола очей наявна темна “злодійська маска”, схожа на таку ж у єнота, котра надає екстраординарності вигляду тварини. У Лорі тонкорукого червоного відсутній хвіст. І як зрозуміло із назви, примат має тонкі видовжені кінцівки, з добре розвиненим, протиставленим іншим, великим пальцем, що дозволяє тварині хапатися за гілки як руками, так і ногами. Цікавою особливістю тварини є великі відстовбурчені, голі на краях, вуха. А загальне забарвлення хутра – червонувато-буре, звідки взялась і тривіальна видова назва: “червоний”, адже наукова – “tardigradus“, означає “неспішний”.

І ще одна світлина Лорі тонкорукого червоного гірського... Джерело ілюстрації: http://edition.cnn.com

Лорі тонкорукий червоний гірський – наш герой – відрізняється від інших підвидів відносно короткими кінцівками і довгим м’яким хутром, яке цілковито вкриває тварину, навіть кінчики вух і руки. Це є пристосуванням до життя високо в горах – понад 1500 метрів над морем, де завжди холодно і вогко. Незважаючи на близькість екватора, у горах Шрі-Ланки випадає сніг, а мінімальна температура часом знижується до –4°С, а максимальна рідко перевищує +15°С. Забарвлення хутра цього підвиду також відмінне від інших – воно буро-коричневе зі спини із вохристо колорованим черевом.

Вчені довго розшукували, описаного у 1942 році Османом Хілом, високогірного лорі. Вперше його помітили у 2002 році на плато Гордона у однойменному національному парку, проте, інших доказів, окрім свідчень науковця не було, тож у 2004 році було споряджено експедицію на пошуки високогоріного підвиду лорі. Експедиції вдалось відшукати всього одну тваринку. Наступна експедиція, зі шрі-ланкійського університету Ругуни, відбула на пошуки рідкісного примата у 2006 році. Після 21-єї ночі досліджень, вчені знову віднайшли тільки одну тварину. Чергова експедиція відбула на плато Гортона у 2008 році – впродовж 18-ти місяців науковці вели пошуки високогірного лорі і їхні потуги увінчались успіхом. Їм трапилось два екземпляри, яких вперше в історії вдалось сфотографувати, та взяти зразки ДНК для досліджень! Останній факт дасть змогу визначити точну систематичну приналежність гірського лорі, адже він дуже відрізняється від решти своїх родичів.

Інші статті за цією темою:

• Липень 7, 2009 -- PANTHERA TIGRIS (8)
• Березень 30, 2008 -- СУМАТРАНСЬКИЙ НОСОРІГ – СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ (5)
• Липень 17, 2010 -- ЩЕ ОДНА ВИКОПНА МАВПА (0)
• Червень 23, 2010 -- ПРЕДКИ ЛЮДИНИ ВИПРЯМИЛИСЬ 3,6 МІЛЬЙОНИ РОКІВ ТОМУ (2)
• Березень 12, 2010 -- ТО “ВОНО” МАВПА ЧИ ВСЕ ТАКИ ЛЕМУР? (1)

Ціль кожного грибника - це щирий білий гриб! На світлині - плодові тіла Білого гриба сітчастого (Boletus reticulatus (Schaeff.) Boud.). Джерело ілюстрації: http://www.nahuby.sk

Василь МАЛАНЮК

Літо у розпалі: прийшов час відпусток, відпочинку на природі, дачі, риболовлі, і певна річ, вийти на “тихе полювання” з кошиком. І хоча масове паломництво за грибами спостерігатиметься пізніше, а саме, в кінці літа та восени, проте, уже зараз, народ, спраглий за зимовий період свіжих емоцій, рушив у ліс, щоб підкріпитися білками, вітамінами, а також новими враженнями.

У грибний сезон часто можна зібрати до кількадесят кілограмів боровиків! Джерело ілюстрації: http://www.jablib.cz

Грибні смаки людей різні. Дехто полюбляє лисички, іншим більш до смаку підберезники чи маслюки, ще іншим найбільш смакує грибна підливка із сироїжок. Однак, найбажанішим трофеєм у кошику кожен грибник все ж вважає білого гриба. Рідко хто надасть перевагу іншим представникам грибного царства перед боровиком. До прикладу, в українських Карпатах, горяни, інших грибів, окрім білого і лисички до останнього часу не визнавали. Проте, так можна сказати не про всіх. На відміну від жителів Східної Європи: України, Польщі, Словаччини, Білорусії чи Росії, де третє полювання є дуже популярним, мешканці більшості західних держав, як от Швейцарії, Франції, Італії, Англії та інших, не визнають цього гриба. В Сполучених Штатах Америки білі гриби, як і інші дикорослі гриби взагалі не вживаються в їжу (виняток становлять декотрі північні штати – авт.). Також не можна назвати відношення до боровика теплим в Африці, на Кавказі, країнах Сходу.

Білий гриб, слугує їжею для білок, мишей, кабанів, оленів та інших тварин. Іноді доводилось спостерігати, як його поїдали корови та кози. Найбільші пошкодження білим грибам завдають деякі двокрилі комахи – саме їхні личинки, які ми просто називаємо хробаками, копошаться в середині м’якоті гриба. Це насамперед бурі грибні комарики фунгівориди, справжні мухи і мухи фориди, а також деякі жуки.

Ареал білого гриба великий, і можна вважати його космополітом. Поширений на всіх материках, крім Австралії та Антарктиди. Зустрічається фактично по всій Європі, Північній та Центральній Америці, Північній Африці. В Азії відомий з Кавказу, Туреччини, Ізраїлю, Китаю, Японії та Сибіру. В цій частині світу його ареал простягається аж до Чукотки і Камчатського півострова. В Південну Америку, зокрема в Уругвай, він був випадково завезений разом із саджанцями дерев, з коренями яких утворює мікоризу.

Немає напевно іншого такого гриба, який мав би стільки народних назв. Білим грибом його названо через те, що м’якоть не змінює свого забарвлення при розрізі, а також підчас приготування. В тих же Карпатах його називають справжнім грибом, щирим, яєчником, а то й просто гриб. В Росії, наприклад, вживають назви боровик, глухар, коров’як, жовтяк та ін. Серед інших розповсюджених назв поширені біляк, правдивий гриб, баба, решетняк, дібровник, піддубок, війт та багато інших.

В зв’язку з широким ареалом вид зростає в багатьох природних зонах свого поширення, там, де є ліси. Це один з не багатьох відомих грибів, який проникає за полярне коло. В тундрі і лісотундрі зустрічається зрідка, проте, уже в північній тайзі, може зростати у великій кількості. Також багато його в зоні мішаних і широколистяних лісів та лісостепу. В горах, наприклад, у Альпах, він може зростати на висоті 2000-2600 м над морем. В Мексиці були зареєстровані знахідки цього виду на висоті 3000 метрів.

Білі гриби зростають в усіх лісах Європи. Їх можна надибати і у дібровах, таких, як на картині Івана Шишкіна "Дубовий гай". Джерело ілюстрації: http://www.museum-online.ru

Білий гриб є мікоризоутворювачем (його гіфи – грибниця – проникає у корені дерев, постачаючи їм воду і беручи у них цукри – ред.), вступає в симбіотичний зв’язок приблизно з 30-ма видами дерев з таких родів як ялина, ялиця, сосна, модрина, тсуга, псевдотсуга, граб, дуб, бук, каштан, платан, ясен, береза, ліщина, липа та ін. Знаходять його навіть в тундрі поруч з карликовими березами, причому гриби тут можуть бути вищими за самі дерева!

Надає перевагу середньовіковим лісам з моховим та лишайниковим покривом, проте, в хвойних лісах з ялини, ялиці та сосни найбільші урожаї спостерігаються у віці дерев 20-25 років. Оптимальна температура плодоношення в липні і серпні – 15-18ºС, у вересні – 8-10ºС. Великі перепади денної і нічної температури і надто велика кількість опадів, рівно як і їх нестача, є несприятливими умовами для розвитку плодових тіл білого гриба. Найкращими метеоумовами масового росту вважаються короткочасні грози і теплі ночі з туманом. Зростає на добре дренованих, але не перезволожених ґрунтах – піщаних, супіщаних, суглинистих і щебенистих, а на торфовищах і болотах зустрічається рідко. Трапляється як на кислих, так і на карбонатних ґрунтах. Вважається світлолюбним видом, хоча в деяких місцях (смеречняки) трапляється в сильно затінених місцях, під густими кронами. Мікологами (вчені, які вивчають гриби – ред.) встановлено, що в урожайні роки кількість грибів не залежить від освітлення, а в несприятливих умовах (перезволожений ґрунт, низька добова температура) гриби з’являються в основному на відкритих, добре прогрітих ділянках.

Без коментарів.

Загальні строки плодоношення білого гриба – з травня по грудень, проте, в різних місцевостях і в різні роки вони сильно зсуваються в ту чи іншу сторону, а іноді, в окремі роки, плодоношення взагалі не спостерігається. Строки плодоношення залежать від кліматичних, екологічних, географічних, орографічних та інших чинників. Перші плодові тіла білого гриба можуть бути знайдені ще в кінці квітня – на початку травня. Найбільш пізні знахідки реєструвалися в кінці грудня. Так, наприклад, в 1974 році в Житомирській області, білий гриб був знайдений 29 грудня. Були випадки, коли гриби знаходили в хвойному лісі після того, як майже розтопився сніг, який випав напередодні.

У зв’язку з багатьма чинниками, білий гриб відзначається великим поліморфізмом (мінливістю – ред.). Мікологи досі сперечаються скільки існує форм білих білого гриба, називаючи їх від 18-ти до 30-ти. Зараз багато систематиків відносять деякі з цих різновидностей до окремих видів – близько 6-18 видів, а решту визнають лише формами останніх. Нижче наводяться описи деяких з найбільш поширених видів білого гриба.

Білий гриб ялиновий (Boletus edulis Fr.).

Білий гриб ялиновий (Boletus edulis Fr.) - найбільш відомий з боровиків. Джерело ілюстрації: http://www.espacionatural.com

Найбільш відомий вид, який утворює велику кількість форм. Шапка досягає 5-25 см в діаметрі, у молодих грибів куляста, пізніше плоско-випукла, подушковидна до розпростертої. Поверхня гола або слабо-войлочна, іноді з тріщинами, суха або зволожена, за вологої погоди клейкувата. Забарвлення шапки може бути, в залежності від різних умов, які я називав вище, різним. Переважно вона білувата, світло-коричнева, блідо-сіро-вохряна, темно-червоно-коричнева зі світлішим краєм, причому, як неодноразово було відмічено: чим світліша шапочка, тим в більш затінених місцях такий боровик росте. На більш відкритих місцях шапочка стає ніби підрум’янена. Трубочки доволі довгі, легко відстають від м’якоті, в ранньому віці білуваті, пізніше – жовті, і нарешті, жовто-оливково-зелені. Пори в основному того ж кольору, що й трубочки, у молодих грибів вузькі, округлі. Ніжка 4-20 см у висоту і 2-10 см в діаметрі. У молодих грибів поверхня в основному білувата або світло-коричнева, світліша ніж шапка, біля основи завжди біла, покрита світлою сіточкою в верхній частині. М’якоть біла, під шкіркою шапки – блідо-рожева, на зламі не змінюється, з приємним запахом і м’яким смаком.

Росте з липня по листопад (переважно серпень-жовтень) повсюди на рівнинних і гірських територіях. Найчастіше – в хвойних і змішаних лісах, на товстому хвойному опаді та в мосі переважно групами (3-6, а то й 15-20 плодових тіл). Утворює мікоризу в основному з різними видами ялин і ялиць, хоча може траплятися і під соснами, а я знаходив його під дубом і березою. Полюбляє зростати поряд з червоними мухоморами.

Немає сенсу описувати в подробицях всі види, оскільки всі вони в основному мають однакові морфологічні характеристики. Наведу тільки основні відмінності, якими вони  відрізняються.  

Білий гриб сітчастий (Boletus reticulatus (Schaeff.) Boud.).

Білий гриб сітчастий (Boletus reticulatus (Schaeff.) Boud.) - звичайний у рівнинних лісах. Джерело ілюстрації: http://www.nahuby.sk

Шапка ніжно-замшева, часто буває тріщинувата, світло-бурувата з сіруватим відтінком або вохряними плямами, іноді буває темно-бура. На сонці шапочка як би вицвітає і стає світло-сірою. На відміну від інших видів боровиків ніжка майже повністю покрита темною густою сіточкою, за що він і отримав свою назву.

Зростає в основному в широколистяних лісах, де утворює мікоризу з такими деревними породами як дуб звичайний, бук лісовий, граб звичайний, липа серцелиста, ліщина звичайна та інші. Строки плодоношення – найчастіше з кінця травня до середини вересня, через це відома його друга назва Білий гриб літній (Boletus aestivalis). На відміну від ялинового боровика, рідко можна знайти більше 4-6 плодових тіл, а переважно – 1-3. Гриб часто пошкоджується личинками комах. Зі слів грибників – володіє найкращим ароматом в засушеному вигляді серед всіх інших білих грибів.

Білий гриб сосновий (Boletus pinicola Vitt.).

Білий гриб сосновий (Boletus pinicola Vitt.) - справжній боровик. Джерело ілюстрації: http://www.fourlangwebprogram.com

Називають ще боровим грибом. Забарвлення шапочки однотонне, бурувато-вишнево-червоне, іноді навіть з фіолетовим відтінком, часто покрита білим нальотом, в залежності від погоди шапка може бути гладкою або оксамитовою. Ніжка дуже товста, у верхній частині біла. М’якоть, на відміну від двох попередніх видів, дуже тверда, щільна, рідко вражається личинками комах.

Як видно з назви, найчастіше трапляється в соснових лісах, хоча, іноді його можна знайти під ялинами та ялицями, з густим моховим або лишайниковим покриттям. Часто знаходив їх в заростях чорниці, брусниці та вересу. Строки плодоношення – рідше травень-червень, потім – серпень-жовтень.

Білий гриб темно-каштановий (Boletus aereus Bull. ex Fr.).

Білий гриб темно-каштановий (Boletus aereus Bull. ex Fr.) і квіти Пізньоцвіту осіннього (Colchicum autumnale L.). Джерело ілюстрації: http://www.naturamediterraneo.com

Рідкісний вид. Колір шапки шоколадно-темно-каштановий, бронзовий з оливковим відтінком, іноді майже чорний, поверхня шапки гладенька або оксамитова. Трубочки білі, з віком золотисто-оливкові. Ніжка бронзово-іржава, темно-коричнева, у верхній частині світліша, з дрібною сіточкою. М’якоть, як і в соснового боровика дуже щільна.

Зростає переважно в більш південних регіонах в широколистяних лісах за участю дуба, бука, їстівного каштана, рідше граба. Гриб занесений до Червоної книги України, тому, незважаючи на його чудові смакові якості, збирати цей вид білих грибів заборонено.

Білий гриб березовий (Boletus betulicola (Vassilkov) Pilát & Dermek).

Білий гриб березовий (Boletus betulicola (Vassilkov) Pilát & Dermek) - зростає у світлих листяних лісах рівнин.

Найбільш схожий до ялинового боровика. Шапка загалом світліша, ніж у інших видів, найчастіше буває жовтуватою, світло-бурою, а то й цілком білою. Від інших представників відрізняється також більш короткими трубочками. Ніжка теж доволі світла, сіточка охоплює тільки її верхню частину.

Трапляється у березових та змішаних з березою лісах переважно в північній частині Європи, та в Азії. Зростає іноді великими групами.

Існують й інші менш поширені види білого гриба, наприклад, Білий гриб грабовий (Boletus carpinaceus Velen.), Білий гриб лимонно-жовтий (Boletus citrinus Ventura) тощо.

Росте білий гриб, в порівнянні з іншими видами, повільно (5-6 днів до середніх розмірів і продовжує рости 10-15 днів), проте, збільшення маси за один день у нього є найвищим. Так, якщо підосичник на 4 день має масу 74 г, а сироїжка 12 г, то білий гриб – 160 г. Досягає іноді значних розмірів. В 1964 році біля м. Володимир (Росія) був знайдений білий гриб вагою 6 кг 750г. В 1961 році на околиці м. Мінська (Білорусь) знайшли гриб вагою більше 10 кг та діаметром шапки 58 см. Восени 1974 року житель Молдавії А. Іванов знайшов боровика масою 25,6 кг. Висота його була 40 см, а діаметр ніжки 60 см. Білі гриби можуть зростати як поодинокими екземплярами, так і досить великими групами (особливо це стосується ялинового боровика, а також березового та соснового). Так, відомий випадок, коли в Івано-Франківській області поблизу с. Верхній Майдан Надвірнянського району на площі 16 м² було зібрано 118 плодових тіл білого гриба.

Білі гриби смакують смаженими, вареними, маринованими, сушеними, у вигляді грибного порошку, а також в салатах. Вони є джерелом корисних біологічно активних речовин, наприклад, вітаміни, антибіотики, антиоксиданти, коферменти, а також макро- та мікроелементів тощо. Кількість білків у свіжих боровиках досягає 3,7%, а в сушених – 20,1% (вони поступаються лише підберезникам (23,5%) і підосичникам (35,4%), через це сушені білі гриби прирівнюються до м’яса. Клітковини містять до 16%, вуглеводів – 7,6%, велика кількість (до 5%) жироподібних речовин, в тому числі: жирні кислоти, стеарини, фосфатиди, ефірні масла, які запобігають відкладанню холестерину в організмі людини. Багаті білі гриби і органічними кислотами (щавлевою, фумаровою, лимонною та ін.). Також містяться вітаміни. Так, наприклад, вітаміну С в білих грибах міститься 30 мг. Багаті вони і мінеральними речовинами. Загальна кількість досягає 6,2%, що дозволяє прирівнювати їх до фруктів. До складу цього виду гриба входить ферум, цинк, манґан, купрум, нікель, кобальт, хром, йод, молібден, фосфор, натрій і кальцій. Енергетична цінність сушених боровиків досягає 938 кДж (до прикладу, у сушених підберезників і підосичників – 736 кДж). Дослідження показали, що білі гриби і підосичники мають майже всі амінокислоти, відомі в харчових продуктах, причому, білі гриби сильно випереджають останніх в цьому відношенні. Загальна кількість амінокислот в боровиках була 1032,3 мг% проти 629,3 мг% в підосичниках. Виняткова харчова цінність гриба пояснюється, крім смакових якостей, здатністю стимулювати секрецію травних соків. Проводились дослідження сокогінних властивостей різних грибів (білого, підосичника, підберезника, лисички), які показали, що саме білий гриб є найкращим стимулятором травлення, що перевершує навіть м’ясний бульйон. В м’якоті білого гриба знайдені антибіотичні речовини. Ці речовини, наприклад, вбивають кишкову паличку і паличку Коха, а також деякі мікроорганізми, які знаходяться в ґрунті в природному середовищі гриба. Ще один цікавий факт – в плодових тілах цього виду містяться речовини, які стримують розвиток злоякісних пухлин, а також виявлений алкалоїд герценін, який застосовується при лікуванні стенокардії. Водними екстрактами плодових тіл білих грибів можна лікувати виразки та відмороження.

Увага! Отруйний Сатанинський гриб (Boletus satanas Lenz) часом плутають із боровиком.

Недосвідчені грибники можуть сплутати Білого гриба з Гірчаком (Tylopilus felleus (Fr.) Karst.), який дійсно дещо нагадує сітчастого білого гриба, проте відрізняється від нього рожевими трубочками і гіркою м’якоттю. Інший “двійник” білого гриба – Сатанинський гриб (Boletus satanas Lenz), котрого деякі ориґінали якимось чином вмудряються приймати саме за білого.

Насамкінець скажу, що білі гриби, як й інші їстівні гриби, не можна збирати поблизу автострад, заводів, хімічних комбінатів, нафтопроводів та інших місць забруднення, оскільки їх плодові тіла мають здатність акумулювати важкі метали та токсини. Також не бажано збирати перезрілі гриби, тому що вони можуть накопичувати в собі шкідливі продукти метаболізму.

Інші статті за цією темою:

• Серпень 20, 2009 -- ГРИБИ: ЛЕГЕНДИ, МІФИ, БАЙКИ… (17)
• Серпень 27, 2010 -- МУРАХИ-ЗОМБІ (2)
• Січень 24, 2010 -- НЕПЕВНІ “ПОЕТИЧНІ” ГРИБОЧКИ (5)
• Жовтень 18, 2009 -- ЦВІЛЬ – ВОРОГ І ДРУГ (12)
• Березень 2, 2009 -- МІКРОБИ, ЯКІ МИ ВДИХАЄМО РАЗОМ З ПОВІТРЯМ (5)

Таємниця Чарльза Дарвіна. Джерело ілюстрації: http://www.fogonazos.es

Андрій М. ЗАМОРОКА
 

22 липня 1879 року, у листі до свого друга і ботаніка Джозефа Хукера, – саме того, який довів хижацтво непентесів, – Чарльз Дарвін написав про свою “жахливу таємницю”… Навіть більш, ніж через століття, сучасні вчені продовжують дискусію про “жахливу таємницю” Дарвіна. Він так назвав не подію із власного життя, а походження квіткових рослин! З’ява скам’янілих відбитків квіткових рослин у ґеологічному літописі Землі є надзвичайно раптовою – вчені не можуть віднайти проміжних форм, які могли б зв’язати покритонасінних з їх гіпотетичними предками: або насінними папоротями, або голонасінними…

Ботаніки виокремлюють кілька груп древніх голонасінних рослин, до слова, до них належать і насінні папороті (тут папороті є дуже умовною назвою, бо ці рослини дуже схожі на них, але такими не є, будучи радше проміжною ланкою – авт.), які могли б претендувати на предка квіткових, однак залишається невирішеною “жахлива таємниця” – відсутність перехідних форм від голонасінних до покритонасінних… Начебто можливі предки і є, але невідомо як саме, крок за кроком, відбувалась еволюція квіток, плодів анатомічних особливостей (наприклад, провідні системи голо- та покритонасінних суттєво відрізняються) – вчені лише теоретизують… Проте, загадкою є ще й час виникнення квіткових рослин. Спробуємо розібратись у потоці наукової інформації останнього десятиліття, відшукавши зерна істини у вирішенні “жахливої таємниці” Дарвіна.

Коли з’явились квіти?

Коли з'явились перші квіти? Джерело ілюстрації: http://www.treknature.com

Найбільш ранніх, з відомих, скам’янілих знахідок, які палеоботаніки впевнено відносять до покритонасінних рослин, є кілька видів із роду Древньоплідник (Archaefructus Sun, Dilcher, Zheng et Zhou). На нині відомо кілька видів цих дивовижних викопних рослин із території Китаю, які датуються пізнім юрським і раннім крейдовим періодами – приблизно 140-120 мільйонів років тому назад. Цікаво, що разом зі знахідками Древньоплідників на відбитках часто наявні скам’янілі скелети риб – це дало підстави реконструювати ці рослини як жителів водойм. Дуже добре збереження м’яких тканин рослини і риб свідчить про те, що вони були раптово поховані під товстим шаром мулу підчас повені.

Дослідження викопного пилку свідчить, що на юрсько-крейдовій межі – 130 млн. років тому покритонасінні рослини уже були досить широко розповсюдженими. Це означає, що квіткові рослини виникли набагато раніше, за вказаний час.

Скам'янілий відбиток Древньоплідника китайського (Archaefructus sinensis Sun et cet.). Добре видні усі органи рослини, а також відбитки скелетів риб. Джерело ілюстрації: http://www.mnh.si.edu

Згідно з палеонтологічних знахідок на північному сході Китаю, покритонасінні уже існували на початку середнього юрського періоду – 170-160 мільйонів років тому. Палеоботаніки віднайшли скам’янілі суцвіття Шмейснерії дрібноколоскової (Schmeissneria microstachys (Presl), яку раніше вважали представницею голонасінних рослин з порядку Ґінкґових (Ginkgoales Gorozh.). Однак, вченим вдалось виявити у її макростробіл (рослинні жіночі органи розмноження – авт.) закриті маточки, що типово виключно для покритонасінних (звідси й назва “покритонасінні” – авт.). У світлі цього відкриття, біологи припускають, що перші покритонасінні з’явились у пізньому тріасовому періоді – 230-220 млн. років тому.

Майже чверть століття точились суперечки довкола інтерпретації скам’янілих відбитків Санміґвелії Левіса (Sanmiguelia lewisii Brown) як покритонасінної рослини із пізнього тріасу. Її добре збережені відбитки знайдені у північно-західному Техасі (США), трактувались в якості квіткової рослини, яка, причому, поєднувала в собі ознаки двох класів: і Однодольних (Liliopsida), і Дводольних (Magnoliopsida)… Сьогодні Санміґвелія претендує на одну із найдревніших, з відомих, квіткових рослин.

Ще більш цікаві відомості дають хімічні дослідження скам’янілих решток Гігантоптерид (Gigantopteridaceae Koidz.) – насінних папоротей, які існували у пізньому пермському періоді аж до катастрофічного вимирання (245-250 млн. років тому) наприкінці палеозойської ери. Виявилось, що вони містять вторинні метаболіти – тритерпени олеанани, які продукуються виключно покритонасінними рослинами для відлякування різноманітних шкідників. Зрештою, Гігантоптериди мали багато морфологічних ознак подібності із квітковими, однак, якихось доказів, що квіти були наявні у них самих, наразі, немає.

Сучасні ґенетичні дослідження свідчать, що перші квіткові рослини з’явились не пізніше 215 мільйонів років тому – на межі тріасового та юрського періодів.

Живі викопні.

Найдревніша із відомих сучасних квіткових рослин – Амбробела волосоніжка (Amborella trichopoda Baill.), – зростає на невеликому південно-тихоокеанському острові Нова Каледонія, який, разом із Новою Зеландією, являє собою залишок древнього материка Зеландії. Як і у Новій Зеландії, так і на Новій Каледонії – у цілковитій ізоляції, збереглись реліктові екосистеми, які дуже слабо змінились із часів динозаврів та материка Зеландії…

Амбробела волосоніжка (Amborella trichopoda Baill.) - найдревніша квіткова рослина на Землі! Джерело ілюстрації: http://en.wikipedia.org

За багатьма ознаками Амбробела волосоніжкова є унікальною квітковою рослиною, оскільки має низку анатомічних особливостей, котрі притаманні голонасінним, а не покритонасінним. Зокрема, ксилема – висхідна провідна система рослин, яка транспортує воду та мінеральні речовини від коренів до надземних частин рослини, – немає судин, а на їх місці наявні трахеїди – провідні органи аналогічні до голонасінних. Відмінними є також і будова репродуктивної системи – квіток і способу запліднення. Ґенетичні дослідження свідчать, що Амбробела є надзвичайно древньою рослиною, яка з’явилась на Землі наприкінці юрського періоду – понад 135 мільйоноліть назад. Вчені взагалі виділили її у сестринську до інших покритонасінних гілку еволюції, хоча Амбробела, безсумнівно є квітковою рослиною.

Латаття біле (Nymphaea alba L.) - цими квітами "милувалися" ще динозаври. Джерело ілюстрації: http://luirig.altervista.org

Звичне усім латаття, яке, напевно що зростає на найближчому озері від кожного з наших читачів, також є дуже древньою рослиною. Порядок Лататтєцвіті (Nymphaeales Dumortier) є дещо молодшим (але ненабагато – авт.) від Амбробелоцвітих (Amborellales Melikian) – всього на кілька мільйонів років. Скам’янілі відбитки латаття відомі із нижнього крейдового періоду – близько 130 млн. років тому.

У тропічних лісах австралійського штату Квінсленд зростає два реліктово-ендемічні види ліан приналежних до роду Австробайлея (Austrobaileya C.T. White), які тут вижили після мільйоноліть кліматичних та ґеологічних пертурбацій. Вони поєднують у собі цілу низку архаїчних ознак, поруч із проявами особливостей високої спеціалізації.

Квітка Австробайлеї плямистої (Austrobaileya maculata C.T.White) - найдревнішої рослини Австралії. Джерело ілюстрації: http://www.eurekalert.org

Ще однією древньою групою живих викопних покритонасінних рослин є представники родини Хлорантові (Chloranthaceae R. Br.), розповсюджені у тихоокеанському басейні – від Далекого Сходу Азії, Австралії через Океанію, Нову Зеландію, до заходу Південної Америки. Особливістю цих рослин, як і Амбробели, є дуже примітивна будова провідної системи, а у Саркандри голої (Sarcandra glabra (Thunberg) Nakai), що зростає у Японії, вона взагалі відсутня!

Саркандра гола (Sarcandra glabra (Thunberg) Nakai) реліктовий представник родини Хлорантові (Chloranthaceae R. Br.). Джерело ілюстрації: http://seedsman.jp

Космополітний рід Кушир (Ceratophyllum L.), види якого часто вирощують у акваріумах, а також їх можна знайти повсюдно на ставах та озерах, виявляється є дуже древнім – родом із ери динозаврів… У куширів дуже примітивна провідна система, представлена трахеїдами, що нетипово для абсолютної більшості покритонасінних. Їх листя та стебла покриті кутином, аналогічно, як і слань у бурих водоростей. До нині вчені не вирішили питання про систематичну приналежність куширу…

Острівний ефект чи брак нітроґену?

Пояснити чому квіткові рослини так нагло з’явилися на юрсько-крейдовій межі, означало б розкрити “жахливу таємницю” Дарвіна. Вчені висунули цілу низку гіпотез, однак, жодна із них нездатна дати вичерпну і ґрунтовну відповідь… Ґенетика та палеонтологія однозначно нас заводять у пізній тріас, але, здавалося б, рослини із такими значущими перевагами чомусь зайняли у екосистемах панівне положення, причому дуже раптово, лише через 100 мільйонів років після появи – у ранній крейді…

Цілком ймовірно, що перші квіткові рослини виникли на ізольовному острові або групі островів, а потім розповсюдились по усій Землі. Джерело ілюстрації: http://www.blue-planet-kayak.com

Одна із дуже цікавих гіпотез, що може пролити світло на “жахливу таємницю”, називається острівним ефектом. Відсутність проміжних форм між голонасінними та квітковими, а також нагла експансія останніх по планеті понад 100 мільйоноліть назад, може пояснюватись їх виникненням і розвитком на ізольованому острові чи архіпелазі. Немаючи зв’язку із материковим світом, рослини острова чи островів еволюціонували своїм особливим шляхом, давши початок покритонасінним. Аналогічні процес спостерігаються і нині на віддалених островах та архіпелагах, наприклад, ендемічні рослини островів Фіджі. Екстремальні острівні умови відкритого океану вимагали від рослин розвитку радикальних та принципово нових способів розмноження і пристосувань для підвищення виживання потомства. Цілком ймовірно, що таким пристосуванням стали взаємини між предками квіткових та осами-запилювачами. Від останніх, згодом розвинулись бджоли.

Для приваблення запилювачів рослини, шляхом природного добору, розвинули яскраві пелюстки квітів, та вироблення нектару. Паралельно могла відбуватись і коеволюція розвитку м’ясистих плодів у рослин та плодоїдства у тварин, що сприяло ефективнішому розповсюдженню насіння, його стратифікації у травній системі та наявності достатньої кількості поживних речовин при проростанні у посліді тварин. Розвиток усіх цих адаптацій призвів до виникнення конкурентоспроможності квіткових, які наприкінці юри проникли на материки і надзвичайно швидко захопили усі принагідні для них екологічні ніші, у значній мірі витіснивши інші рослини.

Ця гіпотеза є досить цікавою та привабливою, однак, її важко довести – потрібно знайти “ті самі острови” (тепер вони можуть бути частиною якого материка чи морського дна – авт.), де відбулась диверсифікація квіткових. Одним із претендентів на роль центру виникнення покритонасінних є Китай, на місці якого, впродовж більшої частини мезозою, був ізольований архіпелаг. Проте, у ця гіпотеза не здатна пояснити знахідки Санміґвелії Левіса та ще кількох інших видів, орієнтовно, квіткових рослин у самісінькому центрі колишнього суперматерика Пангеї.

На противагу острівній, існує екологічна гіпотеза, яка припускає, що квіткові рослини розвивались поступово і одночасно в усіх частинах древнього світу, однак перебували під пресом зі сторони голонасінних і папоротей, які не утворювали потужних шарів ґрунту з достатньою кількістю доступного нітроґену. Покритонасінні є швидкорослими рослинами, які потребують великої кількості поживних речовин для свого розвитку, тоді як для голонасінних і папоротей ця умова не є обов’язковою. Саме розвиток симбіотичних взаємин із азотфіксуючими бактеріями визначив швидку експансію покритонасінних на юрсько-крейдовій межі. Свідченням цього є найсвіжіші дослідження життєвих форм та стратегій древніх квіткових – вони являли собою малорічні (одно-, дворічні) рослини із типовою для бур’янів реактивною стратегією. Квіткові надзвичайно швидко заселяли території, які зазнавали якихось дестабілізуючих чинників, наприклад, пожеж, повеней, селевих потоків, зсувів тощо, загалом, займаючи марґінальні екологічні ніші у наземних палеоекосистемах. І тільки згодом еволюціонували у чагарникові та деревні форми, такі як маґнолії.

Зрештою “жахлива таємниця” Чарльза Дарвіна і надалі залишається не розкритою, хоча з кожним днем наближається час, коли і з неї буде зірвано завісу невідомого…

Інші статті за цією темою:

• Жовтень 12, 2009 -- ПЕРМСЬКЕ ВИМИРАННЯ (3)
• Серпень 7, 2009 -- ТАЄМНИЦЯ АМАЗОНКИ (7)
• Червень 21, 2009 -- ДНІСТРОВСЬКИЙ КАНЬЙОН: НАРОДЖЕННЯ З БЕЗОДНІ (8)
• Квітень 26, 2009 -- ТРІАС – ЧАС НАРОДЖЕННЯ ДИНОЗАВРІВ (11)
• Квітень 20, 2009 -- СТАРУНСЬКІ ЕПОПЕЇ. ЧАСТИНА ІІ: ВУЛКАН, РАДІАЦІЯ І ЦІКАВИЙ ПРОЕКТ. (6)

Фраґменти черепа (анфас і профіль) нововідкритої викопної мавпи Саадана гіязенського (Saadanius hijazensis). Джерело ілюстрації: http://www.sciencenews.org

Днями у журналі “Природа” (Nature) вийшла друком стаття великої групи палеонтологів, яка повідомила світ про відкриття нового виду викопних мавп із пізнього олігоцену (28-29 млн. років тому). Ця знахідка привернула увагу, в першу чергу, тим, що заповнює палеонтологічну прогалину між раннім і пізнім олігоценом, коли відбулось розходження Собакоголових (Cercopithecoidea Gray, 1821) та Людиноподібних (Hominoidea Gray, 1825) мавп.

Молекулярне датування моменту розходження між Собакоголовими та Людиноподібними мавпами вказує на те, що ця подія відбулась 35-30 млн. років тому, коли існував їх спільний предок. Однак, впродовж середнього та пізнього олігоцену (30-23 млн. років тому) не було відомо жодних скам’янілих решток предкових форм або, так званої, базальної групи Вузьконосих мавп (Catarrhini É. Geoffroy, 1812), до яких приналежні уже згадані Собакоголові та Людиноподібні (і люди в тому ж числі – авт.). Нова знахідка займає місце “відсутньої ланки”, яка зв’язує “стовбурову” та “кронову” частини еволюційного дерева Вузьконосих мавп.

Знахідка решток Саадана гіязенського. Джерело ілюстрації: www.msnbc.msn.com

Фраґменти черепа невеликої мавпи, яка отримала наукову назву Саадан гіязенський (Saadanius hijazensis Zalmout, Sanders, MacLatchy, Gunnell, Al-Mufarreh, Ali, Nasser, Al-Masari, Al-Sobhi, Nadhra, Matari, Wilson et Gingerich, 2010), палеонтологи виявили у товщі відкладів вулканічного попелу формації Аш-Шумайсі, що у Саудівській Аравії. Назва походить від двох арабських слів: “saadan” – мавпа, та “Al Hijaz” – провінція Аль-Хіджаз у Саудівській Аравії. То ж латинське ім’я нового виду перекладається як “мавпа з Аль-Хіджазу”.

Впродовж олігоцену й еоцену Аравійський півострів та Африка складали єдине ціле, а на місці сучасних пустель існували багаті екосистеми дощових тропічних лісів. У світлі палеонтологічних знахідок останнього десятиліття із Аравії та Єгипту, вчені припускають, що саме ця територія була ключовою у еволюції та диверґенції приматів. Хоча існують палеонтологічні свідчення із Анґоли, які припускають, що увесь Африканський континент міг бути місцем диверсифікації Вищих або Сухоносих мавп (Haplorrhini Pocock, 1918).

На місці сучасної пустелі у Саудівській Аравії, де були знайдені рештки Саадана, зростали тропічні ліси, які були поховані під шаром вулканічного попелу. На світлині один із авторів відкриття саудівський палеонтолог Мухамед Алі. Джерело ілюстрації: http://tvnoviny.sk

Саадан гіязенський був невеликим приматом свого часу. Вчені підрахували приблизну масу тіла цього ссавця, яка орієнтовно становила 15-20 кг. Новий вид поєднує у собі риси будови як давніх Сухоносих, так і молодших Вузьконосих мавп. Скам’янілі рештки свідчать про те, що у Саадана було порівняно високе обличчя із довгими прямими носовими кістками, широкими кутніми зубами та низка інших ознак, які споріднюють його із примітивними видами знайденими раніше у Єгипті. Проте, ціла низка анатомічних особливостей, зокрема довгий, трубкоподібний вушний канал відрізняють його від давніх Сухоносих, а відсутність носових пазух та великих іклів, притаманних для самців Вузьконосих (Саадан гіязенський ідентифікований як самець – авт.) – розташовують новий вид саме у стовбуровій частині еволюційного дерева вищих приматів.

Фраґменти черепа Саадана гіязенського. Джерело ілюстрації: http://news.discovery.com

Всього якихось 5-10 мільйоноліть розділяють Саадана та перших відомих науці Вузьконосих мавп, то ж він жив безпосередньо у час перед появою спільного для Собакоголових та Людиноподібних мавп предка. Однак, як вважають вчені, Саадан гіязенський був сестринською, а не материнською, еволюційною лінією до предків Вузьконосих. То ж “проміжна ланка” все ще перебуває у розшуку…

Інші статті за цією темою:

• Червень 23, 2010 -- ПРЕДКИ ЛЮДИНИ ВИПРЯМИЛИСЬ 3,6 МІЛЬЙОНИ РОКІВ ТОМУ (2)
• Березень 12, 2010 -- ТО “ВОНО” МАВПА ЧИ ВСЕ ТАКИ ЛЕМУР? (1)
• Лютий 18, 2009 -- АНТРОПОҐЕНІЗАЦІЯ – П’ЯТІ КУТИ ЕВОЛЮЦІЙНИХ ЧОТИРИКУТНИКІВ (16)
• Листопад 20, 2008 -- СТРАХ, БРЕХНЯ, МУТАЦІЇ І ЕВОЛЮЦІЯ (3)
• Серпень 31, 2010 -- ЧОМУ ВИМЕРЛИ МАМОНТИ? (0)