Вікторія ГУБКО
Після затяжної зими і хурделиць нарешті прийшла справжня весна, пробуджуючи природу від сну і надихаючи її новим життям. Торкнулася вона і одного з символів Закарпаття – Долини нарцисів. Як повідомляє начальник ботанічної лабораторії к.б.н. Микола Волощук, розпочалася бутонізація нарцису вузьколистого. Початок цвітіння цього року очікується 5 травня, в пік цвітіння припаде на 12-15 травня.
Вікторія ГУБКО
Карпатський біосферний заповідник (далі КБЗ – ред.) належить до найбільших за площею та найцікавіших у туристичному сенсі об’єктів природно-заповідного фонду України. Це зумовлено як наявністю на його території значної кількості природних атракцій, так і неосяжним пластом місцевої культурної та історичної спадщин. Цінність його екосистем визнана на міжнародному рівні, і з 1993-го року заповідник входить до міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Територіальна структура та широкий діапазон висот (від 180 до 2061 м. н.р.) дозволяє репрезентувати практично все ландшафтне та біологічне різноманіття Українських Карпат.
КБЗ – Карпатський Біосферний Заповідник
Ярослав ДОВГАНИЧ
Відкритий лист-відповідь
28.05.2012
В “Урядовому кур’єрі” №87 за 18.05.2012 р., на ст. 28 опубліковано інтерв’ю голови Рахівської райдержадміністрації Закарпатської області Дмитра Андріюка “Зимові Олімпійські ігри в Карпатах? Цілком реально.“, в якому він торкнувся проблеми розширення території Карпатського біосферного заповідника. Те, як шановний голова це зробив, за змістом і формою нагадує сюжет фільму про вторгнення інопланетян на Землю. Прибульці – дирекція Карпатського Природного Заповідника – намагаються реалізувати свої плани: “захопити для себе нові території”, зокрема “житлові будинки і споконвічні пасовиська” землян – місцевих жителів, – а також “забрати в них останнє – землю”. Місцева влада ламає голову: “Куди дінемо сотні людей і їхні будівлі, де знайдемо землі, щоб їх переселити?” Однак земляни – “громади всіх навколишніх сіл” “оголосили війну цим намірам” прибульців і рішуче виступили проти їх дій. Хто переможе?
Андрій М. ЗАМОРОКА
29 червня 2011-го року ЮНЕСКО ухвалило рішення про включення української частини міжнародного Біосферного резервату “Розточчя” до Світової мережі біосферних заповідників. Це стало подарунком для “розточанців” до дня працівників природно-заповідних територій України (7-го липня – авт.), з яким, до слова, “Станіславівський натураліст” вітає усіх тих, хто причетний до збереження і охорони природи – працівників заповідників і національних парків.
Андрій М. ЗАМОРОКА
Після місячних судових баталій, заповідник “Розточчя” врятовано. 13 січня 2011 року Окружний адміністративний суд міста Києва задовольнив позов екологічних активістів про визнання указу Міносвіти недійсним. Того ж дня Міністерство підкорилось постанові суду і скасувало свій попередній указ.
Василь КИСЛЯК
…Хіба мало нам дала природа,
віддавши нам себе?…
Сенека
Природний заповідник “Ґорґани” було створено 12 вересня 1996 року указом президента України №831/96. Метою заповідання 5-ти тисяч гектарів гірського масиву Довбушанки-Полєнські є збереження унікальних природних біоценозів, що утворені за участю Сосни кедрової європейської (Pinus cembra Linnaeus), яка є реліктом третинного періоду і, майже, зникла у гірській частині Європи.
Андрій М. ЗАМОРОКА
Карпати. Це слово у нас асоціюється із благодатним краєм на заході Галичини. Захмарні вершини, безкраї вітри полонин, стрімкі потоки-ріки і смерековий розмай. Усе це разом утворює предковічну і непорушну ідилію. Але так було не завжди… Карпати були іншими – такими, якими ми їх не знаємо.
Андрій М. ЗАМОРОКА
Напевно, зо два роки тому, випало мені подорожувати Гуцульськими Альпами. Цей дещо екзотичний хребет наших Карпат розмежовує Україну та Румунію, тому його ще називають, на румунський манір, Мармароські Гори або Марамарош. З-поміж туристів маршрут цим хребтом не надто ходжений, хоча доводилось бачити горіння десятків очей, коли показував знимки з тих країв. Причиною того є, перш за все, прикордонний режим, а після вступу Румунії до Євросоюзу, то ті терени стали практично закритими.
Андрій М. ЗАМОРОКА
Є у наших Карпатах місця, де ще ніколи не замахувалась сокира, не гуркотіли тягачі та лісовози – це не метафора – це реальність. Правда, таких місць залишилось небагато, але вони є, і саме тим цінні. Особливо це стосується букових пралісів Закарпаття, які приналежні до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. 28 червня 2007 року, Комітет у справах Світової спадщини ЮНЕСКО, на 31 сесії в місті Крістчьорч (Нова Зеландія) одноголосно, без жодних зауважень, прийняв рішення про включення українсько-словацької номінації “Букові праліси Карпат” до Списку об’єктів світової природної спадщини.
Андрій М. Заморока
Дорога плавно звивалась у підніжжі гір – понад бурхливими і зимними водами Зубрівки. Нам вслід бігли старезні ялиці і молоді смерічки, густі зарості папоротей та кремени, і весь світ наповнювався соковитими кольорами різнотрав’я. Довкола вирувало життя у його первозданному вигляді, нічим не потривожене і ніким не порушене.
Ще якась мить, і по чотирьох годинах неспішного сходження, ми досягли омріяної вершини – 1754 м над морем. Вітер тріпав скуйовджене волосся, а серце виривалося з грудей, й здавалося, що в тебе виросли крила ейфорії, і на радощах та піднесенні хотілося літати… Летіти високо, під хмарами, з вершини на вершину, тішачись неймовірною мальовничістю гірських хребтів.
Ще з вечора я налаштував свій мобільний телефон на сьому ранку, й піднявся з першим сигналом алярму – сьогодні ми йдемо на Довбушанку. Вранішнє сонце щедро заливало галявини і ще сонні смереки, виблискували і вигравали у міріадах крапель роси. Ватра заповзято облизувала казанок, а ліниві сьорбки кави швидко налаштовували на похід. Нарешті, зібравшись наш маленький загін вирушив у путь на підкорення найвищої вершини південних Ґорґан…
Дорога плавно звивалась у підніжжі гір – понад бурхливими і зимними водами Зубрівки. Нам вслід бігли старезні ялиці і молоді смерічки, густі зарості папоротей та кремени, і весь світ наповнювався соковитими кольорами різнотрав’я. Довкола вирувало життя у його первозданному вигляді, нічим не потривожене і ніким не порушене. З крутосхилів збігали дрібні струмочки і потічки, гублячись в камінних руслах і височезних травах.
Ліс, на правому березі, змінився на розсипи каменів, які ознаменували початок хребта і нашого підйому. Вологі від роси і вчорашнього дощу, лишайники вкривали камені, усі можливі щілини й простори. Вони переливались всіма барвами веселки. Камені знову змінились лісом, а він знову каменями. З-за хребта, що навпроти, визирнула вершина Малого Ґорґану у всій своїй суворій красі. Поволі, переступаючи з каменю на камінь, ми підіймалися все вище і вище. Зрештою схил став вологішим і нам відкрився безмежний жовтий камінний океан з далекою вершиною попереду. Тепер іти було куди легше – хребет переходив у неглибоку сідловину, а далі нас очікував незначний підйом уже на саму вершину.
Ми стояли на краю хребта, а під нами, з півночі, відкривались два гігантські кари – мовчазні свідки давнього зледеніння. Льодовик, який сковував Довбушанку тисячі років тому, під власною вагою сповзав по схилу, тягнучи за собою камені і цілі скелі. Він, наче ножем, відкраював частини хребта і скидав їх у безодню. Кінець льодовикового періоду ознаменував танення вічних снігів, а світу відкрились оголені скелі…
Раптово над хребтом Малого Ґорґану розігралась гроза. Блискавиці раз-по-раз били у вершину і віддавали глухим відлунням грому. Хоча над нами й світило сонце, але ми стривожились і поспішно розпочали спуск. Вирішено було спускатись через урочище Новобудови, проте, що від тих новобудов уже й сліду не залишилось, відомо усім, але назва закріпилась. Поволі, дуже обережно, ми траверсували схил, по сипучих ґрехотах – вони були, наче живі, сунулись і гуркотіли в прірву з глухим гулом, а в повітрі завис стійкий запах викришеного вогню з кременю. Спустившись до заростей гірської сосни, ми ще кілька хвилин борсались у хитросплетіннях її стовбурів, аж поки не досягли лісу. Старезні смереки пралісу росли напрочуд далеко одна від іншої, створюючи неймовірно світлий ліс, який змінила гірська лука. Попід смереками буяли трави, – майже, в коліно осоки чергувались з височезними заростями щавлю, а на галявинах, наче свічки, підіймались чемериці Лобеля. Білими плямами вкраплювався жовтець платанолистий, жовтими мазками доронікум австрійський, арніка гірська, дзвоники, козельці, зміячка, одним словом довкола буяло різнотрав’я, розпарене полуденішнім сонцем.
Здалеку, десь з-за пагорба, долинув гуркіт грому, небом попливли хмари, а там, де в небо впираються Братківська та Чорна Клива, шуміла гроза – блискавиці протинали темну масу хмар і було чути приглушену луну грому. Наша стежина зміїлась між смереками, утікала до низу і знову збігала на хребет. Довкола у сонячному промінні, неосяжним різнобарв’ям цвіли полонини. Легкі серпантини, духмяні трави, запах живиці і велич Ґорґан сплелися з передчуттям близької грози…
Тихий липневий вечір всіяв небо міріадами зірок, гаряча ватра сипала у височінь цілі снопи іскор й весело потріскувала…