У часі останнього зледеніння, безмежні терени холодних тундрових степів від Іберії до Апалацьких Гір заселяли велетенські волохаті мамути. Їхні стада випасались на безлісих рівнинах, щовесни міґруючи з півдня на північ, а восени назад. Ця, фактично, ідилічна історія добігла свого трагічного кінця, коли клімат різко потеплішав, рівнини поросли лісами, а володарем у нових умовах стала людина. Мамути вимерли…
“…Вчені з легкістю можуть пояснити чому у жирафи довга шия, проте, чому саме у жирафи – цього не скаже ніхто, як би не намагався…”
Ден Сімонс
“Падіння Гіперіону”
1990
Чаруюча і ґрацильна зовнішність жирафів – цих непересічних мешканців африканської савани, – увібрала в себе усю витонченість і красу еволюції. А скільки списів було наламано довкола загадки походження їх довгої шиї, співставних, хіба лише, з еволюційною таємницею яскравого хвоста самця павича… І попри те, що то є хрестоматійний приклад еволюції зі шкільного підручника біології, але якоїсь ясності у самім механізмі та причинах її виникнення не було. Шия жирафи активно артикулювалася, у рівній мірі, як еволюціоністами, так і креаціоністами, арґументуючи, як не дивно, цілковито протилежні теорії… А уся проблема полягала у тому, що досі не було палеонтологічних знахідок, які б вказували на проміжні етапи еволюції жирафової довгошийості.
“…Наскільки мені відомо, в жодній іншій частині світу, ніде, не існує настільки маленького уламка суходолу, так далеко віддаленого від найближчого материка, на якому б мешкав, відданий сам собі, такий великий чотириногий [хижак]…” Такі слова, 1833-го року, написав у своєму щоденнику Чарльз Роберт Дарвін, відвідуючи Фолклендські острови, під завершення епічної подорожі на вітрильнику “Біґль”. Ці слова він присвятив дивовижному фолклендському вовку.
Здається, у справі “Люсі” – Австралопітека афарійського (Australopithecus afarensis Johanson et White, 1978) – нарешті поставлено велику й остаточну крапку. Десятки літ антропологи, приматологи, біологи-еволюціоністи вели дискусії про те: були Австралопітеки прямоходячими, кулакоходячими чи може надеревними? На цьому полі наламано багато списів, одначе, минулого місяця ґрунтовна стаття у журналі “Наука” (“Science”) розставила усі крапки над “і”.
Це одна із найбільш цікавих загадок природи, якщо із вимиранням меґафаун мезозою чи палеозою менш-більш усе зрозуміло, то щодо плейстоценових тварин-велетів існує безліч гіпотез і жодна, допоки, не стала загальноприйнятою. Вимирання волохатих мамонтів і носорогів, печерних ведмедів і левів, великорогих оленів і шаблезубих тигрів, а також ще багатьох інших тварин, співпадає із кінцем останнього льодовикового періоду – близько 10-9-ти тисяч років тому. Логічно міркувати, що саме глобальне потепління спричинило їх масову загибель. Та чи це так?
Днями у журналі “Природа” (Nature) вийшла друком стаття великої групи палеонтологів, яка повідомила світ про відкриття нового виду викопних мавп із пізнього олігоцену (28-29 млн. років тому). Ця знахідка привернула увагу, в першу чергу, тим, що заповнює палеонтологічну прогалину між раннім і пізнім олігоценом, коли відбулось розходження Собакоголових (Cercopithecoidea Gray, 1821) та Людиноподібних (Hominoidea Gray, 1825) мавп.
Днями, у віснику Національної академії наук США, група антропологів із наукових установ США та Етіопії опублікувала статтю, про знаходження у 2005 році часткового скелету Австралопітека афарійського (Australopithecus afarensis Johanson et White, 1978). Вчені стверджують, що їх знахідка є давнішою на 400 тисяч років за зроблену Дональдом Йогансоном у 1970, а також те, що Австралопітеки були прямо ходячими істотами, набагато ближчими до людей, а ніж то вважалось досі.
Вони були домінуючими хижаками пізнього пермського періоду. Вони були теплокровними, прудкими і вкритими шерстю. Вони були настільки схожими на нас – ссавців, що невідомо якою була б подальша еволюція, якби не їх вимирання. Ґорґонопсії зникли вкінці палеозойської ери…
Жахливі чудовиська, древні повелителі землі, гидкі безмозкі тварюки, кумедні лускаті валила… Як тільки не називали динозаврів, хто лише не запрошував їх у свої фільми, книги, ігри на роль всесвітнього жахіття, об’єктів вивчення чи друзями людини. Динозаври у будь-якій ролі користуються популярністю й успіхом. І тільки одного, майже, нікому не вдається – заставити читача, гравця чи просто глядача їх боятися…
Наприкінці 2009 року я працював над оглядом п’яти найбільш вагомих відкриттів у антропології, склавши відповідний рейтинґ. На третьому місці я розташував знахідку Дарвініуса месельського (Darwinius masillae Franzen, Gingerich, Habersetzer, Hurum, Koenigswald et Smith, 2009), який був заанонсований палеоприматологами як проміжна ланка між вищими і нижчими приматами. Однак, днями мені трапилась на очі розгромна стаття американських вчених, які не лише поставили під сумнів, а й доводять протилежне стосовно раніше заявленої приналежності Дарвініуса…